— Дякую, — сказала Янтарина. — Куди ти тепер?
— Не знаю, — мовив він. — У лісі чимало криївок. Перечекаю кілька днів і повернуся, щоб стати королем.
Принц Бенжі спав на оберемку соломи, накрившись курткою. Було темно й прохолодно, тому принц часто крутився, намагаючись укритися тепліше. Щоразу при цьому бряжчали його довгі ланцюги, якими Бенжі було прикуто до стіни. До полону він поставився спокійно, розваживши, що ні в чому не винен, а значить, його незабаром випустять. У крайньому разі виженуть із королівства.
Вони подивились одне на одного. Янтарина мовчала. Чес похмуро кивнув їй і вийшов крізь зелену хвіртку в Довколишній ліс. За хвилину його постать щезла серед чорних дерев.
Почувся якийсь звук. Важкі двері зарипіли іржавим замком, ключ довго шпортався, перш ніж повернутись. Тоді двері почали повільно й невпевнено розчинятися.
Принц розплющив очі й підвівся. У дверній проймі з'явилася тоненька постать.
— Принце Бенджамене? — покликала вона.
— Я тут. — Він побряжчав ланцюгом. — Ви принесли сніданок?
— Hi, — сказала Янтарина, спускаючись до нього. — Я принесла ключ від ланцюгів. Тут так темно. Простягніть мені руки, будь ласка.
Вона довго відмикала старі замки наручників. Бенжі вдихав її солодкий квітковий запах і намагався пригадати, звідки він знає цю дівчину.
— Принцесо? — нарешті запитав він.
— Так. — Вона зітхнула. — Мій батько вирішив стратити вас. Тому просто зараз треба тікати. Я проведу вас до Глухої стіни.
— Це велика честь для мене, — мовив Бенжі втішено: отже, він сподобався принцесі.
— Річ не в честі. Я залишаю палац. Тому нам по дорозі.
Бенжі вирішив розпитування залишити на потім. Він із задоволенням поворушив вільними руками, устав і вклонився Янтарині.
— Дякую, моя прекрасна рятувальнице.
— Маємо поспішати, — сказала вона.
— Авжеж.
Бенжі вийшов надвір і одразу замружився від яскравого ранкового сонця.
— Як чудово! Досить було просидіти добу під вартою, щоб поцінувати чарівність свободи!
— Будь ласка, хутчіше, — нервово попросила Янтарина. Вона боялася, що король прокинеться й пошле погоню.
А Бенжі позіхав і потягувався, безтурботно усміхаючись. Він не був схожий на Чеса: гарний своєю доглянутістю, витонченістю рухів, природною королівською поставою. Навіть у брудному й пом'ятому одязі він виглядав, як справжній король. Янтарина подумала, що Чесові доведеться довго виробляти у себе таку ходу, вчитися прямо тримати спину і дивитися зверхньо навіть на тих, хто вищий на зріст.
— Куди йти? — запитав Бенжі.
І вони рушили до садової хвіртки.
Роса випаровувалась, трава пахла вільгістю, поділ Янтарининої сукні намокнув і потяжчав. Намокли і матерчаті принцові черевики.
— Ми ще маємо час до заходу сонця, — сказала Янтарина. — Тоді випустять собак.
У Школі гарних манер щойно пролунав дзвінок, повідомляючи учням та ученицям про перерву. Коридори сповнилися шерехом шовкових спідниць і обережним стукотом підборів. Хлопчики галантно пропускали вперед дівчаток і несли їхні портфелі. А дівчатка робили реверанси й люб'язно всміхалися.
Ванда чекала на маму, яка викладала етикет і хореографію. І доки мамині підопічні вивчали складні па або кількість зубчиків у рибної виделки, Ванда читала казку, повільно і неохоче гортаючи сторінки. Казка так швидко закінчувалась, невблаганно наближалась до розв'язки…
Ванда зітхнула. Шкода, що принцеса не залишилася з Чесом. Вийшла б така чудова пара… Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Волосся, звичайно, не золоте, а просто світляве, та все одно можна помріяти, ніби ти принцеса і два принци змагаються за право стати твоїм чоловіком.
З учительської вийшла мама, на ходу застібаючи пелерину.
— Усе, сьогодні уроків у мене більше немає, — сказала вона. — Дочитала?
— Дочитаю потім, — відповіла Ванда. — І без того мало залишилося.
— Розтягуєш задоволення? — засміялася мама. — У дитинстві я теж любила читати казки… Ми з Якобіною завжди читали казки разом… — Вона замовкла і зітхнула.
— Хто така Якобіна? — запитала Ванда.
Мама розгубилася, та обманювати не стала.
— Це моя сестра, — мовила вона сумно. — Ми були близькі, всього рік різниці. Разом гралися ляльками, робили одна одній зачіски, каталися на конях. А тоді вона щезла, і ми ніколи її більше не бачили.
— Її викрав чарівник? — запитала Ванда, обійнявши маму за талію.
— Не знаю, — зітхнула мама. — Навіть прабабця не знає.