— Коли вже я вмію це робити, я хочу подарувати безсмертя тобі.
— А я не хочу твоїх подарунків! — сердито кинув Чес і пішов по ніж, висмикнувши в неї свою руку. — Мені це не потрібно! Зрозумій! Я не хочу жити вічно!
— Тоді…
— Що? — Він повернувся.
— Позбав мене цього дару.
Чес декілька секунд стояв мовчки, наче не розуміючи. Тоді сумно похитав головою. Сховав ножа й пішов до хати. Там на ґанку вже потягувався заспаний Бенжі. Виглядав він добре: відьмині відвари допомогли.
— Доброго ранку! — гукнув він. — Гуляли перед сніданком?
— А ти його приготував? — запитав Чес.
— Я? — Принц засміявся. — На це є слуги.
— Тоді сьогодні ти залишишся голодний, — сказав Чес і пішов у хату, штовхнувши Бенжі плечем.
Бенжі подивився йому вслід, тоді на Янтарину і з розумінням усміхнувся:
— Посварились?
Янтарина зітхнула.
— Чому ти не прийшла вчора до прабабці? — запитав Котик.
Він сидів у Вандиній кімнаті й гортав альбом з її вишивками. Ванда відірвала погляд від книжки.
— Читала.
— Ти й досі не закінчила? — здивовано запитався він. — Книжка не така вже й велика.
— Я навмисно читаю повільно, — зізналась Ванда. — Там уже мало залишилось. Герої дійдуть до Глухої стіни, і принцесі доведеться вибрати одного з наречених. От і все.
— Невже так цікаво?
— Дуже!
Потім Ванда пішла на кухню готувати какао. Коли вона повернулась, Котик читав книжку.
— Хто з хлопців тобі більше до вподоби? — спитався він.
— Чес, — зізналась Ванда. — Він хороший і добрий. А принца я підозрюю.
— Я дійшов поки що до відьми й каблучок. Пізніше дочитаю. І справді цікаво.
— Еге ж? — зраділа Ванда. — І знаєш, що я помітила? Принцеса на малюнках дуже схожа на дівчинку з твоєї світлини.
— Так, — кивнув Котик.
— Може, це з неї малювали?
— Ти що? Книжка старовинна. А ми ж тепер знаємо, що дівчинка ця не старша за твою маму. Отже, казка не про неї.
Собачий гавкіт наростав.
— Чесе, вони нас наздоженуть? — злякано спитала Янтарина.
— Так, — крізь зуби процідив Чес, прискорюючи крок.
Вони майже бігли, перечіплюючись через грудки і сплутане гудиння ожини. Чорні дерева сипали золотим листям і щораз густіше зсували гілля, ховаючи останнє денне світло. Сонце сідало, і собаки взяли слід. Янтарина піднімала довгу сукню, щоб та не заважала бігти. А Бенжі хапався за бік, кривлячись від болю й задихаючись. Він не звик бігати, а тим паче тікати.
— Я… більше… не… можу!.. — простогнав він, падаючи на коліна в жорстку траву. — Я помираю…
— Вставай! — крикнув Чес і шарпонув його вгору, змусивши підвестися.
— Це безглуздо… — задихаючись, мовив принц. — Нам не втекти…
— Може, заліземо на дерева? — спитала Янтарина.
— Це порятунок, якщо собаки самі. І пастка, коли з ними біжать люди.
— Але що тоді робити? — заплакав Бенжі.
Янтарина подивилась на нього з подивом, Чес, як на диво, з розумінням.
— Я не хочу помирати! Вам добре, ви безсмертні!
— Що? — здивувався Чес.
— Так, я знаю. Вранці ви були разом, отже, ти не помреш. А я… — Він знову заплакав.
Собачий гавкіт долинув несподівано близько, ззаду і спереду.
— Вони нас оточили… — сказав Чес.
Бенжі мовчки опустився на землю, ним трусило. Чес і Янтарина стояли, дивлячись одне на одного.
Вдалині з'явився перший пес, і Чес кинув у нього ножа, та Янтарина схопила його за руку. Ніж полетів у бузинові кущі, не завдавши собаці шкоди.
— Чесе, — хутко спитала Янтарина, — а звичайні, добрі собаки бувають білі?
— Бувають, — сказав він, озираючись.
І раптом чорні пси стали білосніжні. Вони кинулись до Чеса, Бенжі, Янтарини… і стали бурхливо леститися, намагаючись лизнути в обличчя.
— Що з ними? — крикнув Чес, відбиваючись.
— Я знаю… Це вона зробила, — сказав Бенжі, показуючи на Янтарину. — Вона ж відьма!
Собаки крутились біля ніг, жваво метляючи хвостами. Янтарина гладила їхнє довге біле хутро, а Чес пішов по ніж.
Аж раптом на галявину, обережно ведучи коней поміж грудками і ямами, вийшли люди. Король і четверо його слуг. Бенжі мимоволі взяв Янтарину за руку. Вони стояли й дивились, як погоня оточує їх.
— Що ви зробили з моїми собаками? — розпачливо заволав псар.
А король підійшов до Янтарини і схопив її за руку.
— То ти все-таки з ним. А я вже був на Чеса подумав.
Слуги схопили Бенжі й чекали королівського наказу.