— Ну і скупердяй, — сказала вона.
— Які сережки він купив? — спитала Ванда.
— Жодних. — Прабабця похитала головою. — Пішов у ломбард, там сьогодні розпродаж біжутерії. У нас для нього задорого. Не заздрю його нареченій: бідолаха.
— Прадідусь повернувся? — спитала Ванда.
Прадідусь зрідка бував удома, він їздив різними містами й селами, інколи навіть за кордон, і привозив дивовижні й рідкісні старовинні речі на продаж.
— Ще немає. — Прабабуся хитренько усміхнулась. — Я проговорилася при ньому, що мерзну вечорами. Упевнена, він шукає мені на подарунок щось унікальне, на зразок хустки з драконячого пуху.
— Хіба такі бувають? — спитав Котик.
— Ходіть вечеряти, — засміялася прабабця. — Я приготувала ваші улюблені картопляники.
Вони їли втрьох у затишній прабабчиній кухні за круглим столом, застеленим жовтою скатертиною, а тарілки були яскраво-сині, і Вандині ромашки стояли в гарнюній білій вазочці. Прабабця розповідала про завтрашнє свято. Торта вона спече просто-таки велетенського, просочить його лимонною горілкою, начинить горіхами, цукатами й шматочками ананаса, а зверху поллє шоколадом і притрусить кокосовою стружкою. Всередині, як і завжди на свій день народження, заховає золоту монету. Кому вона дістанеться, той може бути певен, що справдиться його найзаповітніше бажання. Ванді монетка не траплялася ще жодного разу.
Ввечері Котик проводжав Ванду додому. Над ними загорялися зорі, звідусіль долинали трояндові пахощі: довкола кожної хатки в місті був садочок із фруктовими деревами, галявинкою, альтанкою і неодмінно трояндами.
— Забув тобі показати, — сказав раптом Котик. — Учора прибирав у комірчині у твоєї прабабці, ось, дивися, що випало зі старовинної книжки витрат.
— Світлина, — сказала Ванда. — Ой, та це ж я!.. Але з ким? Я не знаю в нас у місті дівчинки з таким довгим волоссям… Ні, це не я. У мене немає такої сукні…
Ванда перегорнула світлину. На звороті вицвілим фіолетовим чорнилом було написано: «Віруліна і Якобіна».
— Ти знаєш такі імена? — спитав Котик.
— Віруліна — то моя мама, — сказала Ванда. — А друге — ні. Можна, я візьму цю світлину?
— Знаєш… — Котик помовчав. — Не ображайсь, але я хочу залишити її в себе. Ця довгокоса дівчина — вона така… казкова… Коли я дивлюсь на неї, прекрасні вірші народжуються в мене в голові. Раніше ніколи так добре не виходило…
— Гаразд, — мовила Ванда. — Коли ти закохався в цю Якобіну, нехай залишається тобі.
— Зараз вона вже доросла, як твоя мама, — сказав Котик зітхнувши. — І, певно, вже зовсім змінилася. Та, може, в неї є дочка… Схожа на неї.
— Хочеш, я запитаюсь у мами?
— Не треба, ти що! — зніяковів Котик. — Все одно вона живе не в нашому місті, а десь далеко. Нехай залишається мрією…
Удома Ванду зустрів запах сирних булочок і кави, отже, мама з татом уже прийшли з роботи й повечеряли.
— Неси рукавички, ми загортаємо подарунки! — гукнув з вітальні Віктор. — І хутчіш іди поглянь: я закінчив картину!
— Вандо, хочеш їсти? Тюфтельки ще гарячі, — сказала мама, а Вероніка вийшла у передпокій і прошепотіла:
— Прийшов мій наречений. Прошу, стули рота, жодних зауважень на мою адресу, особливо про колишніх наречених і колір волосся.
Ванда зітхнула. Така сестра — все одно що жодної. Хіба побалакаєш із нею про щось серйозне? Вероніка любить обговорювати лише помади, фарби для волосся і модне цього сезону взуття.
У вітальні шурхотів папір, брязкали ложечки в чашках, тріскотіли в каміні дрова — мама любить топити камін ввечері навіть улітку. Вона каже, що в їхній родині всі обожнюють дивитись на полум'я. І таки так, Ванда знає це по собі.
— Сьогодні до бабці такий скупердяй приходив, — сказала вона, запхнувши до рота сирну булочку. — Шукав сережки для нареченої…
— І що він вибрав? — спиталася мама. — Я пригадую, там є чудові смарагди.
— Нічого не вибрав, пішов до ломбарду, — сказала Ванда. — Це моя кава?
— Так, — мовила мама. — Який збіг, Альберт саме сьогодні подарував сережки Вероніці. Рожевий пластик, дуже гарненькі.
Ванда подивилась і мало не розлила каву: на дивані, поруч із її сестрою, сидів той самий скупердяй і нервово бгав серветку в руках.
— Ти принесла рукавички? — запитав тато. — У нас у родині ніхто не вміє плести, окрім Ванди, — пояснив Альбертові.
— Я… я теж не вмію, — сказав той.
Віктор гигикнув, та затулив рота рукою і зробив на обличчі пісний вираз.
— Ми з татом подаруємо прабабці кошеня, — сказала мама.
— А я подарую фарбу для волосся, — сказала Вероніка. — Сучасні жінки кажуть «ні» сивому волоссю.