Ванда вибрала момент за столом, коли всі мовчки жували, і голосно попросила:
— Мамо, розкажи мені про Якобіну!
Хтось випустив виделку, вона дзенькнула об тарілку, і запала глибока тиша. Усі дорослі дивились на Ванду так, ніби вона сказала або зробила щось непристойне.
— Якобіна — це… — почала мама й замовкла, подивилась на бабцю, а та затулила рота рукою й подивилась на прабабцю.
— Хто така Якобіна? — з подивом запитав Віктор.
— Звідки ти взяла це ім'я? — лагідно запитала прабабуся.
— Зі світлини, — тихо відповіла Ванда. — Це ж була мамина подружка? Вона що, померла чи поїхала кудись?
— Так, ми не бачили Якобіни вже чимало років, — сказала прабабця.
Ванда хотіла запитати, куди поїхала Якобіна, але тут внесли торт — велетенський, казково гарний, торт, що солодко пахнув, — і стали його різати; подали чай, і Ванда з подивом знайшла у своєму шматкові монетку.
— Монетка! В мене! — скрикнула вона.
— Загадуй бажання, — сказала мама, а Котик здивовано вигукнув:
— І в мене також монетка!
— І в мене, — сказала бабця.
— Що ти загадав? — пошепки спитала Ванда у Котика.
— Зустріти дівчинку, схожу на Якобіну. А ти?
— Щоб у мене з'явилася сестра. Бабусю, а ти що загадала?
Бабуся зітхнула.
— А я загадала те, що точно не здійсниться…
— Ми також, — сказав Котик.
Прабабця подивилась на них і загадково усміхнулася.
Лисохвіст розпустив яскраво-червоні квіти, молочай виставив колючки, намагаючись вчепитися в сукню, рожеві лієчки амариліса поверталися слідом, наче стежачи. Лілії сходили гіркими пахощами, від аконітів паморочилося в голові. Янтарина подумала, що садівник навмисне розводить у садку тільки отруйні і смердючі рослини. Десь неподалік сопів пес, сонце вже, певно, зайшло, якщо собак спустили з цепу. Чес каже, вдень їх тримають у підвалі: спеціально, щоби пси навчилися бачити в темряві.
Кущі олеандра розсунулись, і перед Янтариною з’явився Чес.
— Гуляєш, принцесо? — спитався він. — Хочеш утекти?
— Нащо? — сказала Янтарина. — Ураган знищив усю землю, врятувалось лише наше королівство, оточене високими непрохідними горами. Куди тікати?
— Ти й справді така наївна? — здивувався Чес. — Віриш у казочки тата-короля? Але скажи, якщо всі загинули в урагані, кому тоді потрібна золота парча з твого волосся? Куди її вивозять уночі?
— Я не хочу тебе слухати, — мовила Янтарина й хутенько пішла стежкою з червоних морських камінців у глиб садка.
Чес пішов за нею. Він любив дражнити її, змушуючи болісно думати про те, що одні слова не відповідають іншим, а дві правди бути не може.
— Якщо все знищив ураган, звідки до нас везуть вино, устриці, червоне дерево, перла і шовкову тканину? — спитав Чес, заступаючи принцесі дорогу. — Ти бодай раз виходила за зелену садову хвіртку, до чорних дерев, туди, де гавкають пси?
— Ні, — відповіла Янтарина. — Я й без того знаю, що там: Глуха стіна, гори, а за ними пуста мертва земля.
— Усе не так! Скільки разів тобі повторювати? Глуха стіна — то не гори, то звичайнісінька кам’яна стіна, утикана скляними уламками. Кажуть, її просочили отрутою. А за стіною продовжується наше королівство. Там зелена трава, ромашки, джерельця, дерева, що не затуляють сонце. А ще далі — кордон, і починаються інші землі, дальні країни, кораблі й палаци, видолинки й озера.
— Ти був там?
— Я підходив до Глухої стіни. Вона тримає в кільці замок і садок, суцільна, вища за людський зріст, і в ній лише одна брама, яку стереже величезний гарнізон. Пропускають самих купців, які мають особистий дозвіл короля з його печаткою.
— Але для чого та стіна?
— Щоб ніхто не потрапив до замку, — сказав Чес. — І щоб ніхто не вийшов. Є в замку щось — або хтось, кого король дуже боїться втратити.
— Хтось? — повторила Янтарина. — Я? Через моє золоте волосся?
— Ні, все набагато складніше. Ти ховаєш у собі якусь таємницю, про яку сама не знаєш, а знає король і, може, королева.
Уже звечоріло. Чес і Янтарина йшли стежкою з червоних камінців.
— Ходімо до зеленої хвіртки, — запропонував Чес. — Я покажу тобі Довколишній ліс.
— Ні, — сказала Янтарина. — Чуєш, годинник пробив десяту. Мені час повертатися.
— Скажи, тебе й справді зачиняють уночі на ключ?
— Так.
— І випускає зранку сам король?
— Так.
— І тобі не здається це дивним? — Чес знизав плечима. — Я б сказився.