— Послухайте, — сказала Янтарина. — Прокиньтеся!
Незнайомець заворушився, присів і нахилився над нею. Чорняве волосся і яскраво-блакитні очі.
«Він зовсім не схожий на Чеса», — подумала Янтарина.
— Ви не померли? Хіба таке можливо? — здивовано запитався він.
Просунув одну руку Янтарині під плечі, другу під коліна і обережно зняв її з патика, на який вона була наколота. Янтарина побачила, де вона лежала: посеред клумби з виткими трояндами, на одній з підпірок.
— Це неможливо, — промовив незнайомець. — Ви не могли вижити з такою раною… Ви що, відьма? Як ви це зробили?
Він поставив її на землю. Янтарина поглянула на нього.
— Я зрозумів, — сказав він. — Ви і є принцеса Янтарина. Про золоте волосся люди брешуть, а ось про ваші відьмацькі здібності — ні. Мене звати Бенжі. Я наслідний принц. Ви станете моєю дружиною?
Загрюкали замкові двері. Босоніж по росянистій траві, в нічному ковпакові й халаті, розхристаному на грудях, біг король. За ним поспішали садівник, лікар і псар, а з відчинених дверей визирали Альма і Чес.
— Янтарино! — Король схопив її за плечі. — Що це? Кров? Як ти спустилася з башти? І хто це?
— Наслідний принц Бенджамен, — сказав Бенжі. — Я писав вам, ваша величносте, а ви мені не відповіли…
— Мовчання — найкрасномовніша відповідь, — кинув король. — З'явитися без запрошення — як так? На що ти сподівався?
— Я приїхав просити руки вашої доньки.
— Думаєш захопити моє королівство? — спитав король. — Правити після моєї смерті? Тож знай: я ніколи не помру, і дочка моя ніколи не вийде заміж.
Бенжі посміхнувся.
— Смійся, доки живий. — Король повів Янтарину в замок. — Проведіть любого гостя в найкращі покої і простежте, щоб йому нічого не бракувало.
Янтарина після гарячої ванни сиділа в ліжку і згадувала події минулої ночі. Чому вона не померла? Чому король сказав, що він ніколи не помре? Чому її вважають за відьму? І чи насправді існує чарівна книжка? Чимало було запитань у принцесиній голові — і жодної відповіді.
До її кімнати увійшов король. Сів на ліжко, погладив Янтарину по волоссю.
— Ти дуже злякалась, коли впала з башти? — спитався він.
— Ні, — відповіла Янтарина.
— Послухай, — мовив король. — Те, що з тобою трапилося, — диво. Ти нікому не мусиш розповідати.
— І Чесові?
— І йому. Особливо йому.
— Гаразд.
— А скажи, золотце, що сталося з твоїм золотавим волоссям? Воно не могло самостійно змінити колір. Що ти зробила? Тобі хтось допоміг?
— Ні, — сказала Янтарина. — Я не знаю.
— Гаразд. — Король підвівся. — Забудь усе це як страшний сон. Знай одне: ти — найдорожче з того, що я маю. Без тебе я не проживу і двох днів. Ти мій безцінний скарб, а я — твій батько. Ти маєш любити мене, поважати. І вірити мені.
— Я вірю, — сказала Янтарина. — Можна мені вийти в садочок?
— Я думав, ти поспиш, — сказав король. — Гаразд, іди. І пам'ятай, про що ми домовилися.
— Добре.
Король поцілував її і пішов. Янтарина вдяглася, заплела коси і вийшла з кімнати. На замковому подвір'ї вона зустріла Чеса.
— Ти одужала? — запитав він. — Кажуть, ти дивом залишилася жива.
— Так, — мовила Янтарина і все йому розповіла.
Чес слухав не дивуючись, наче він усе це і без того знав.
— Все збігається, — сказав він. — А знаєш, що зробили з твоїм принцом? Посадили у підземелля на цеп і дали отруту: підмішали у воду і юшку. Він усе з'їв і все випив. І не помер.
— Чому? — не зрозуміла Янтарина.
— Не знаю, не виходить сьогодні ні в кого померти. І ось ще що. Король анітрохи не засмутився з того, що твоє волосся не золоте. Але ж він утратив головне джерело прибутку! Отже, це було не головне. Є щось інше, через що ти так потрібна йому. Я розгадаю цю загадку. Ти куди йдеш зараз?
— До саду.
— До саду? — Чес примружився. — Так. Король і псар поїхали у Довколишній ліс полювати. Кухар і моя мати на кухні. Садівник стереже живучого принца. А де лікар? Як би він нам не завадив.
— Нам? Чесе, що ти збираєшся робити?
Чес витяг низку ключів.
— Коли король від'їжджає полювати, він залишає мені ці ключі. Не знаю, чому він мені довіряє. Тут ключі від комор, підземелля, башти, скарбниці, винного погреба. Словом, усі ключі від усіх дверей в замку. Окрім цього маленького срібного ключика. Я не знайшов нічого, що можна ним відчинити. Отже, це і є ключ від потаємного сховку, де зберігається ця книжка.