ДІВЧИНА: Ні, це свічка у вигляді скляного слимака.
Ставлять скляного слимака на стіл. Давид її обіймає.
ДАВИД: І я маю подарунок для тебе.
Давид кладе на стіл зелену торбинку. Дівчина гарячково її розв’язує. Всередині запальничка в жовтому чохлі з написом про здійснення бажання…
ДАВИД: Розчарована?
ДІВЧИНА (збентежено кидає чохол через плече у глядацький зал): Так…
ДАВИД: Так?
ДІВЧИНА: Ні, він чудовий. Дякую. Мені якраз бракувало запальнички.
Давид обіймає її, коротко цілує. Ще один поцілунок.
ДІВЧИНА: Я знаю, як тебе звати.
ДАВИД: Звідки знаєш?
ДІВЧИНА: Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю по запаху. Тебе звати Сенмут…
ДАВИД: Сенмут? Ніколи не чув. Звідки в тебе ця ідея?
Дівчина посміхається, загадково. Давид бере запальничку.
ДІВЧИНА: Якщо тричі черкнеш, сповниться твоє бажання!
Давид черкає вперше. Світло розливається по столі, осяває кімнату.
ДІВЧИНА: Черкни ще раз. Треба тричі.
Давид черкає вдруге.
ДІВЧИНА: Ще раз.
ДАВИД (кладе запальничку): Не варто, моє бажання й так не здійсниться.
ДІВЧИНА: Здійсниться, ще й як.
Дівчина починає цілувати Давида. Любовна сцена. Після любовного акту обоє лежать.
ДІВЧИНА: Ти справді так мене жадав?
ДАВИД: Так, вже чотири тисячі років.
ДІВЧИНА: Знущаєшся.
ДАВИД: Ні, я згадав.
ДІВЧИНА: Згадав?
ДАВИД: Так. Я архітектор. Через будівлі, які люблю, які знаю чи проектую, пробилася до мене крізь камінь одна згадка… Тому-то й ти пригадуєш.
ДІВЧИНА: Що?
ДАВИД: Моє ім’я. Наприклад, я справді колись, чотири тисячі років тому, звався Сенмут. Будував храми для тебе.
ДІВЧИНА: Для мене?
ДАВИД: Так, кілька тисячоліть тому ти владарювала над Єгиптом. Була царицею обох Нілів. Звалася Хатшепсут. Єдина жінка-фараон. Вела війни за країни, в яких виробляли пахучі олійки й любила косметичні тіні «Атлантида — блакить». Я був твоїм придворним будівничим і кохав тебе ще тоді. Але ми не були коханцями. Стали ними щойно цього вечора. Чекали на це чотири тисячі років.
ДІВЧИНА: Вигадуєш.
ДАВИД: Якщо не віриш, поглянь на картинки в цій книжці, яку я змушений був украсти зі своєї колишньої бібліотеки. Приніс її для тебе. Це ти. Музей у Каїрі має три твої кам’яні погруддя, а один сфінкс у Геліополісі має твоє обличчя.
ДІВЧИНА: Неймовірно. Та Хатшепсут справді схожа на мене.
ДАВИД: Та не схожа вона на тебе.
ДІВЧИНА: А на кого?
ДАВИД: Ти є Хатшепсут. А це я, Сенмут. У позиції, яку й тепер деколи люблю займати. У позиції кубика.
ДІВЧИНА: А кого тримаєш на руках?
ДАВИД: Твою дочку, яка справді звалася Ніферуре. Вона не була моєю дитиною. Була дитиною твоєю і твого брата, який водночас був і твоїм чоловіком, а пізніше і твоїм убивцею. Успадкував твій трон як фараон Тутмос Третій. Я був змушений служити йому і бути його коханцем. І мене він убив.
ДІВЧИНА: Чи є в цій книжці і його портрет?
ДАВИД: Звичайно. Як і ти, належав до вісімнадцятої династії єгипетських володарів.
Дівчина скрикує.
ДАВИД: Упізнала його, хіба ні? Так, то є Чоловік у чорному пальті, в якого, як тобі здається, ти вкрала запальничку.
ДІВЧИНА: Що ти кажеш? Хіба я не вкрала її?
ДАВИД: Ні. Він підлаштував, щоб ти її вкрала, аби тебе знову вбити.
ДІВЧИНА: Вигадуєш.
ДАВИД: Не цього вечора. Зараз я все бачу. Це не запальничка, а пекельна машина. Якби я черкнув ще раз, ми злетіли б у повітря разом зі слимаком і цим будинком. Тому нам краще позбутися запальнички! (Кидає її в глядацький зал).
ДІВЧИНА: Ми б не злетіли в повітря.
ДАВИД (здивовано): Звідки знаєш?
ДІВЧИНА: А звідти, що і я тепер дещо пригадую. Хіба не розумієш? Якщо твоя єгипетська оповідка правдива, тоді Чоловік у чорному безпечний для нас. Все вже відбулося. Він вже вбив нас, і вдруге не може. Не існує на світі такого, щоб можна було вбити тебе двічі. Нема на світі такого… (дивиться на годинник) крім того, він спізнився. Перейшло за північ. Тепер уже Різдво, на Різдво родиться, а не вбивається. Христос рождається, Сенмуте!