Давид нічну сорочку в синій торбині дає Дівчині. Вона всміхається, витягаючи її.
ДІВЧИНА: Це не така ж, ця нічна сорочка — третього розміру.
Давид гепається у фотель, викритий.
ДАВИД (у відчаї): Чи можна вас принагідно запитати? Часом не тут у вас я забув один пакуночок, загорнутий у червоний папір?
ДІВЧИНА: Пакуночок, загорнутий у червоний папір? З бантиком?
ДАВИД: Так, так.
ДІВЧИНА: О, хто може те знати, молодий пане? Що тільки люди по крамницях не забувають! Ви б не повірили. Ми все це збираємо докупи й віддаємо господині. Після свят повертайтеся й питайте її… Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?
Давид спантеличено дивиться на Дівчину.
ДАВИД (збентежений): Чи ви мали колись дочку? Давно… Перед багатьма, багатьма роками.
ДІВЧИНА (тихо): Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала, але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама.
ДАВИД: Сама?
ДІВЧИНА (тихо продовжує): Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її побавити?
ДАВИД (стрепенувшись): Кого?
ДІВЧИНА: Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса. То сьогодні ввечері.
ДАВИД: З великою радістю. (Йде, зупиняється в дверях і каже, наче про щось довідався). Я знаю її ім’я.
ДІВЧИНА: Чиє?
ДАВИД: Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре.
Давид виходить, Дівчина дивиться вслід йому. Бере повернену нічну сорочку третього розміру, нюхає її, посміхається і повертає її до коробки, з якої була вкрадена.
ДІВЧИНА (наспівуючи): Ніферуре, Ніферуре…
ВОСЬМА СЦЕНА
Квартира Дівчини.
Солома розкидана по кімнаті. Чути дзвінок у двері. Давид входить, несе пляшку світлого ігристого вина та зелену торбинку, гарно перев’язану золотистим шнурочком. Дівчина пропонує йому сісти. Стіл сервірований до вечері. Обоє трохи збуджені.
ДАВИД (дивлячись на вишукані наїдки на столі): Їжа — це наче інший секс.
ДІВЧИНА: Що ти маєш на увазі?
ДАВИД: Нічого не маю на увазі. Це назва однієї жіночої книжки. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.
ДІВЧИНА: Справді? А чому?
ДАВИД: Через хвороби.
ДІВЧИНА: Правду кажучи, мене більше лякає в коханні нагуляти дитину, аніж хвороба. Довше триває. Тому на Різдво радше хотіла б отримати подаруночок, а не дитинку.
Дівчина дає Давидові подарунок. Це червона коробочка з бантиком.
ДАВИД: Це неможливо!
ДІВЧИНА: Мій різдвяний подарунок для тебе.
Давид пильно дивиться на Дівчину, щоб збагнути — звідки в неї та коробочка. Збентежений, він гарячково розгортає подарунок, шовкову стрічку з металевою квіточкою кидає через плече в глядацький зал, а з коробочки виймає скляного слимака… Давид усвідомлює, що саме це залишила йому дружина як подарунок на Різдво. Збентежено ставить скляного слимака посеред святкового столу.
ДІВЧИНА: Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці?
ДАВИД: Не знав.
ДІВЧИНА: Розчарований?
ДАВИД: Так.
ДІВЧИНА: Так?
ДАВИД: Ні, навпаки. Він чудовий. Дякую! (Обіймає Дівчину). І я приніс для тебе подарунок.
Давид простягає їй зелену подарункову торбинку, перев’язану золотим шнурочком. Дівчина з торбинки витягає запальничку в жовтому чохлі.
ДІВЧИНА: Чудово! Мені якраз бракувало запальнички. (Цілує Давида). Тепер запалимо твій подарунок моєю запальничкою.
ДАВИД: Який подарунок?
ДІВЧИНА: Таж скляного слимака!
Давид виймає запальничку з жовтого чохла, а чохол кидає в глядацький зал.
ДІВЧИНА: Що там написано?
ДАВИД: На чому?
ДІВЧИНА: На чохлі.
ДАВИД: Не знаю, я вже його викинув. (Показує рукою через плече на глядацький зал). Нащо мені інструкція до запальнички? Не пам’ятаю вже, що там написано. Зачекай, щось про здійснення бажань…