ДІВЧИНА: То не така сама, ця третього розміру.
Давид падає у фотель, викритий.
ДАВИД (розпачливим голосом): Чи можна вас дещо запитати? Часом не тут у вас я забув учора ввечері один пакуночок, загорнутий у червоний папір?
ДІВЧИНА: Пакуночок, загорнутий у червоний папір? З бантиком?
ДАВИД: Так, так!
ДІВЧИНА: Ви його тут не забували. Я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, окрім випадків, коли покупці забувають у нас душу. Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?
Давид спантеличений цим питанням.
ДАВИД: Чи ви мали колись дочку? Давно, перед багатьма, багатьма роками?
ДІВЧИНА: Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її побавити?
ДАВИД: Кого?
ДІВЧИНА: Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса. Це сьогодні ввечері, якщо вам раптом вилетіло з голови.
ДАВИД: Так, дуже радо.
ДІВЧИНА: Але будьте уважні, бо різниця між двома «так» може бути більшою від різниці між «так» і «ні».
Давид йде, вертається, незграбно цілує Дівчину в вухо.
ДАВИД (у дверях): Я знаю її ім’я.
ДІВЧИНА: Чиє?
ДАВИД: Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре. (Виходить).
ДІВЧИНА (до себе, повторює): Ніферуре. Дивне ім’я. Чи я вже раніше десь його чула?
ВОСЬМА СЦЕНА
Квартира Дівчини.
Дівчина готує вечерю. У глядацькому залі відчутний запах смаженої риби. Потім зав’язує голову хустиною й насліпо місить тісто на різдвяний калач. Кладе туди срібну монетку і примовляє, місячи тісто на калач.
ДІВЧИНА: Благословив тебе Бог і нинішній рік, ти на нивці проростало, серпом тебе пожинали, у млині мололось, у ночвах росло, у вогні пеклось, на столі покришилось…
Дівчина покупалась і тепер наводить макіяж, приміряє декілька суконь перед дзеркалом. Чоло обмотує стрічкою. Очі підводить блакитними тінями.
ДІВЧИНА (дивиться в дзеркало): Атлантида — блакить! Дурниці! Звідки ти знаєш, що то «атлантида — блакить»?
Дівчина бере зі столу і розгортає червоний пакуночок, виймає з нього скляного слимака. Скляна мушля слимака наповнена вбивчим сріблястим порошком. Дівчина, звичайно, цього не знає. Музичний мотив слимака віщує небезпеку. Дівчина повертає скляного слимака до коробочки, запаковує, перев’язує стрічкою.
Дзвінок у двері. Дівчина відчиняє, входить Давид. Приносить якусь книжку й вино, дає це Дівчині. Дівчина показує Давидові, де йому сісти. Стіл накритий, на ньому — різдвяний калач. Дівчина бере чотири горіхи й кидає їх на чотири сторони, хрестячи кімнату.
ДІВЧИНА: Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь.
Дівчина приносить дві пари рукавиць, він і вона вдягають їх, ламають у рукавицях різдвяного калача.
ДІВЧИНА (відділяє шматок калача): Це для дому, а це для різдвяного гостя.
Сідають і починається дещо напружена мовчанка.
ДІВЧИНА (дивлячись на вишукані наїдки на столі): Їжа — це наче інший секс.
ДАВИД: Що ти маєш на увазі?
ДІВЧИНА: Нічого не маю на увазі. Це назва однієї книжки Неди Тодорович. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.
ДАВИД: Справді? А чому?
ДІВЧИНА: Через коров’ячий сказ… Але не бійся, на вечерю маємо рибу. А будуть ще й різдвяні подаруночки.
Дівчина виймає з шухляди коробочку зі скляним слимаком.
ДІВЧИНА: Це тобі різдвяний подарунок від мене.
Дівчина цілує його. Давид трепетно відкриває червону коробочку, шовкову стрічку з металевою прикрасою кидає через плече в глядацький зал, виймає скляного слимака, вражений.
ДІВЧИНА: Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці?
ДАВИД: Не знав.
ДІВЧИНА: Розчарований?
ДАВИД: Так.
ДІВЧИНА: Так?
ДАВИД: Ні, він чудовий. Дякую. Це справді скляний слимак у вигляді свічки.