А тоді зовсім поряд жінка зненацька побачила світло. То спалахне — то погасне, то спалахне — то погасне. Сумніву не було: мала кухарка посилала комусь сигнал. Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне. Кому призначався той сигнал? Чому саме мала кухарка?
Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне… Може, треба закричати, покликати охорону? Може, тоді вони замість винагороди відпустять її, і вона повернеться до дітей, і все знов буде добре? Чи краще зачекати, сподіваючись, що малій кухарці таки пощастить, і її сигнал хтось таки помітить і, може, визволить не лише ту дівчинку, а заразом і решту бранців цього маєтку?
Жінка ще сушила собі голову думками, коли це раптом, почула вона, двері в сусідній комірчині різко відчинилися. Мала кухарка скрикнула. Унизу, в парку, сигнали вже помітили й без неї, жінки, вони там обійшлися й без її допомоги.
Гримерка сиділа на підвіконні й з подивом спостерігала, як парк унизу раптом осяяло миготливе світло. Охоронці з автоматами напоготові бігали туди-сюди, а на сходах перед під’їздом стояв, похитуючись, віце-король у домашньому халаті й щось кричав до Больштрема. Усе це могло означати лише одне: отій дівчині, що була така схожа на принцесу, пощастило втекти.
Тепер і гримерка обвела очима парк. Звідси, згори, відкривався чудовий вигляд, і щоразу, коли прожектори вихоплювали з пітьми якийсь куточок, усе було видно, як удень. Лише по той бік огорожі панувала темрява. І все ж саме там щойно, як їй здалося, щось заворушилось.
По другий бік воріт, навіть уже по другий бік містка через неширокий, порослий настурціями рівчак, який колись був глибоким, похмурим і моторошним захисним ровом і через який переходили тільки одним звідним містком, туди-сюди бігала, раз у раз нахиляючись, якась постать — так, немовби щось шукала: туди-сюди, туди-сюди. Нарешті постать випросталась, і хоч темрява цієї хмарної ночі стояла така, яка в Скоґландії загалом буває дуже рідко, гримерка її відразу впізнала. Довге темне волосся, дитяча постать… Знегоди, яких вона зазнала у викрадачів, зробили її тоншою. А вранці в отій метушні та хапанині їй, гримерці, це навіть в око не впало.
Цього разу жінці вже не треба було довго розмірковувати. Вона згадала про дітей, подумала про те, скільки років ще могла б прожити, — років, що їх, як їй щойно здавалося, вона вже навіки втратила…
— Вона вже по той бік! О Господи, ви шукаєте не там, вона вже давно за огорожею! Бігає на алеї перед ворітьми! Заради Бога, та посвітіть же прожекторами он туди, вона вже давно по той бік!
Вона вихилилася з вікна ще далі, віце-король звів очі вгору й упізнав її — ну, звісно, він упізнав її! «Тепер вони відпустять мене, якого ж іще доказу моєї лояльності їм потрібно?! Я ніколи нічого не викажу, адже я навіть допомогла їм упіймати оту чорняву!»
Засліплена прожекторами, що їх відразу спрямували на алею за містком, дівчина стояла, мов скам’яніла, й дивилася в бік маєтку. Тепер гримерка могла розгледіти і її обличчя, тепер усі могли розгледіти її обличчя, і сумніву ніхто вже не мав. Там, по той бік огорожі, стояла дівчина, — хтозна тільки, як вона туди потрапила, — дуже схожа на принцесу!
— Прокляття! — гаркнув Больштрем унизу на сходах. — От ідіоти! Як це могло статися? Спускайте собак, негайно!
Норлін зробив рух руками, так ніби хотів спинити Больштрема. Потім опустив руки.
Малена побігла.
Нагіра сказала, найважче буде привернути до себе увагу охорони, і то так, щоб це було не дуже очевидно. Бо якби Малена втікала насправді, то докладала б усіх зусиль, щоб її не помітили. Тож тепер вона не мала права здіймати надто багато гармидеру і впадати в очі, а то в Больштрема відразу прокинеться підозра. Проте й самі вони, наголошувала Нагіра, звичайно, навряд чи її помітять, а надто там, за ворітьми, адже всі сили вони кинуть на пошуки в парку. Тим паче, поза огорожею, мовляв, стоятиме темінь, бо всі прожектори світитимуть на парк.
— Найкраще буде, якщо ти метушитимешся якраз посеред вулиці, — повчала її Нагіра. — Звісно, робити це може втікач лише божевільний, але в такому переполосі хіба вони встигнуть зметикувати? Та якщо тебе й тоді не помітять, доведеться просто спіткнутися — скрикни, нібито від болю, щоб тебе почули!
Однак усе це виявилося непотрібним. Хтось угледів її згори, з одного з мансардних вікон, і то майже відразу, щойно вона вийшла з кущів на вулицю. І за мить на неї світили вже всі прожектори. Малена відчула, як у ній гарячою хвилею вдарила радість від успіху. Нарешті можна було кинутися бігти, й вона помчала так, що аж бруківка під п’ятами зашкварчала. Агов, ви там, у парку, ану ж, погляньте на мене, спробуйте схопити! Наздоганяйте, ловіть, ну ж бо!