— Я не дитина! — кинув Йоас. — Меонок і Лорок не багато старші за мене!
— Нагіро! — невдоволено покликав Тілокі. — Пора вже!
— Зараз же мені злазьте на землю! — наказала Нагіра. — Не злізете самі — Меонок з Лороком примусять вас силоміць. Сплигуй, Йоасе! І хутко в сторожку. Ми дуже сподіваємось, що все це швидко минеться.
Ярвен зіскочила з кузова перша. Малена ще повагалася й промовила:
— Нагіро, якщо наші підозри справедливі, то мій батько тепер серед викрадачів. Що ви робитимете, щоб, як доведеться стріляти в них, не вцілити в нього? Хіба ти не розумієш, що ми…
— Негайно стрибай! — знову гримнула Нагіра. — Ти що — не чуєш? Про все вже подумали. І ти нам нічим не допоможеш, це вже напевно.
Малена скочила на землю. Лише Йоас усе ще вагався.
— Йоасе, — сказала Малена, — мені здається, Нагіра має рацію. Ми їм не станемо в пригоді.
Нарешті на землю сплигнув і Йоас.
У сторожці він сів у кутку на вкриту порохнявою підлогу, зціпив вуста й, поки надворі віддалявся гуркіт двигуна, не підводив погляду.
— Йоасе! — озвалася Малена. — Не будь дурнем! Ми зробили все, що могли, і, якби не ми, Нагірині люди тепер тут не були б. Ярвен пробралася в Естерлінд, я відвернула увагу охорони, а якби ти не вкоськав собак, то наш план уже від самого початку був би приречений на невдачу. Боротися треба, Йоасе, не завше зі зброєю в руках! Давати користь можна й по-іншому!
— Амінь! — сердито буркнув Йоас.
Крізь розбиті шибки до них долинув постріл, скрик, потім безладна стрілянина. А тоді враз — лише вітер у верхівках дерев.
— Що ж тепер? — прошепотіла Ярвен. — Що все це означає?
Йоас і Малена мовчали.
— Уже не стріляють, — знов прошепотіла Ярвен. — Невже скінчилось?
— Цсс! — цикнула Малена, припавши вухом до дерев’яної стіни. — Зачекай!
Ярвен помітила, як напружилось у Малени обличчя, й подумала: «Але ж усе це ми робимо не лише задля її батька! Якщо їхнє припущення слушне, то разом з її батьком там тримають під замком і мою маму. І кожен постріл, який ми оце чуємо, може означати…»
Надворі було так само тихо. Згодом Ярвен начебто почула якісь вигуки, потім кроки й ще один постріл.
— А якщо їх схоплять?! — прошепотіла вона. — Якщо в тих інших усе ж таки більші сили?
Але ніхто не звертав на неї уваги. Тиша стояла нестерпна. Час тягся так повільно, немовби годинникові стрілки хтось стримував силоміць.
— Там, мабуть, уже давно все скінчилося! — прошепотіла Ярвен. Вона відчувала, що витримувати далі цю непевність і бездіяльність їй уже несила. — Може, нам треба…
Цієї миті вони почули гуркіт двигуна. Він наближався до сторожки навдивовижу швидко; ще хвилю, і Ярвен уже не мала сумніву, що то — їхній комбі.
— Лорок? — прошепотіла вона.
Завищали гальма, й машина зупинилась. Відчинилися двері, й на порозі став Лорок — очі широко розплющені, збуджені.
— Мені сказали забрати вас! — крикнув він. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони в нас! Ми звільнили короля! Гайда! Нагіра сказала, щоб ви їхали зі мною!
Ярвен відчула, як усередині в неї наче щось обірвалося. Вона побачила, як і Малена похитнулась. Перемогу завжди уявляють собі як щось осяйне…
— Мого батька? — прошепотіла Малена.
— Та їдьмо вже! — невдоволено крикнув Лорок. Чуприна в нього дико наїжачилась, і Ярвен аж тепер помітила, що з рани на його руці сочиться кров. Але болю він, схоже, не відчував. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони таки в нас! Ох і задали ж ми їм перцю!
Аж коли вони вже знов сиділи на шерехатому, вкритому скалками й задирками дощаному дні кузова й на скаженій швидкості долали дві милі до лоцманської хатини, Ярвен подумала, що ж тепер буде далі.
Коли машина просто біля води зупинилась, Ярвен насамперед пошукала очима маму.
Тим часом сонце вже забарвило небосхил у теплі вечірні тони, хвилі, тихенько шурхочучи, накочувалися на берег, відкочувались і ніби всмоктували в себе пісок, а вгорі спокійно, розпростерши крила, кружляли чайки.
Лоцманська хатина погідно дрімала собі у надвечірньому світлі. Ярвен з першого погляду зрозуміла, що про хатину вже багато років ніхто не дбає: фарба на дерев’яних брусах, колись золотаво-жовта, пооблуплювалась, а те, що було невеличким, однак старанно доглянутим палісадником, захищеним від колючих морських вітрів кам’яним муром, знов поглинула дика природа. Лише то тут, то там із плетива бур’янів — полину, вівсяниці та жовтої заячої капусти, що справіку владарювали на цьому узбережжі й тепер знову відвоювали його в людей, — чужими сиротами ще виглядали кілька троянд, сокирки та нагідки.