«Добре, що я встигла з’їсти бутерброда, — подумала Ярвен. — А то б зараз беркицьнулась на підлогу!»
— Сказала, що надішле тобі есемеску, — додав Гільґард. — Ти рада? Це шанс твого життя!
Ярвен кивнула головою. Усе це здавалося їй якимсь нереальним.
— О, а ось і есемеска! — сказала вона, почувши, як подав голос її мобільний телефон, і дістала його з ранця.
Висвітився номер маминого телефону. Вона надіслала навіть аж три повідомлення поспіль, і спершу Ярвен ненароком відкрила не те. Потім знайшла потрібне й почала читати.
«Люба Ярвен! — писала мама. — Спочатку ця ідея викликала в мене неабияке побоювання, але отой милий юнак мене таки переконав. Я теж вважаю, що ти не повинна пропустити свого шансу. Ти ж бо знаєш, у вихідні я однаково мушу працювати, і, гадаю, буде непогано, якщо ти, попри все, трохи розвієшся. Бажаю тобі приємно провести час, доцю! В останні роки я тобі, мабуть, не все дозволяла. Великого-великого тобі успіху! Час від часу подавай про себе звістку, найкраще — надсилай SMS. Люблю тебе. Мама».
«Ох, мамо, мамо…. — подумала Ярвен. — Люба моя мамо! А ти нарешті таки навчилася вводити в есемески й великі літери!»
Вона вже й не пригадувала, коли востаннє проймалася до матері такою ніжністю.
6
Дорогою вони заїхали до Ярвен додому, і вона взяла зубну щітку й нічну піжаму, а також переміну одягу на два дні. Чоловіки лишилися в машині; нагору з Ярвен піднялася тільки Тяркс і зачекала в передпокої. Скидалося на те, що вона все ще була схильна вибрати замість Ярвен котрусь іншу з дівчат.
По-справжньому Ярвен усвідомила, що все це їй не сниться, аж тоді, коли вони всі четверо вже сіли в машину, яку Ярвен з Тіною побачили ще опівдні перед школою. Вона розуміла, що від щастя, власне, мала б співати, але натомість почувалася лише схвильованою й наляканою.
«Хоч би Тіна була поруч! — подумала Ярвен. — Або хтось із знайомих, байдуже хто. Не така вже я і смілива. Просто взяти й поїхати з трьома чужими людьми в аеропорт, а звідти на вихідні полетіти на кіностудію, про яку я навіть не знаю, де вона…»
— Ось ми й приїхали! — сказав Гільґард і, всміхнувшись, обернувся до Ярвен. — Я візьму з багажника твою сумку.
Ярвен злякано визирнула з вікна машини й спитала:
— Хіба це аеропорт?
Під’їзна алея, невеличкий майданчик для паркування автомобілів, будівля з антеною радіолокатора на даху, а далі — поля й пасовища. Принаймні її однокласники на канікулах звідси на Мальорку чи на Канари не відлітали, годі й сумніватися.
— Чи ти гадала, що ми полетимо рейсовим літаком? — привітно спитав Гільґард, відчиняючи їй дверцята машини. — Або чартерним рейсом? Досі ти літала, звісно, лише такими рейсами, еге ж? Тепер, якщо зніматимешся в кіно, доведеться свої звички міняти! У нас свій, приватний невеличкий літак. Сподіваюся, ти не боїшся?
Ярвен похитала головою, але потім, поміркувавши, відповіла:
— Боюся.
Найкраще було б летіти все ж таки рейсовим літаком. А то самій, з трьома чужими людьми вирушати хтозна-куди… Що ж у цьому доброго? Принаймні у звичайному літакові поруч би сиділо багато звичайних людей, і вони — знову ж таки звичайно, — розмовляли б про те, куди й чого летять, і боялися б летіти так само, як і вона, й тоді і їй, мабуть, усе здавалося б також звичайним і само собою зрозумілим, принаймні бодай якоюсь мірою.
Натомість вона мусила тепер сідати до цього невеличкого (всього-на-всього на шість місць) приватного літака, й анітрохи не допомагало навіть те, що пан Рупертус, який саме вмощувався в крісло пілота, підбадьорливо їй усміхався.
— Тобі сподобається, ось побачиш, — сказав він. — Нас не хитатиме, ми летітимемо спокійно-спокійно, ти навіть помилуєшся морем у призахідному сонці. Якихось дві години — і будемо вже на місці.
— Дякую, — прошепотіла Ярвен.
Тяркс, не скидаючи з обличчя невдоволеної міни, допомогла їй застебнути ремінь безпеки й нарешті вперше всміхнулася. Усміхнулась лише на коротку мить, але Ярвен усе ж таки відчула, як це її підбадьорило.
— Я взагалі ще зроду не літала, — прошепотіла вона.
Тяркс сіла з другого боку вузенького проходу, двома спритними рухами застебнула на собі ременя безпеки й кинула:
— Усе колись буває вперше.
— І навіть не знаю… — провадила Ярвен.
Але цієї миті захурчав пропелер, завив двигун, і розмову довелось урвати. Знялося таке ревище, що Ярвен мусила б перехилитися через прохід і кричати жінці просто у вухо.