Щоправда, швейцар у чорній лівреї їх не зустрів.
Щоб устигнути на суботню нараду в столиці, він вирушив з північних гір рано вранці. Південний острів, звичайно, не дуже великий, а шляхи вже багато років були в такому доброму стані, що давали змогу їздити досить швидко. Проте в дорозі він любив не поспішати й час від часу спокійно помилуватися краєвидом. Скоґландія… Свою країну він любив, як, мабуть, усі скоґландці, й знав, що в ній йому живеться добре. І усім. «Навіть селянам, — подумав він, — нашим вільним скоґландським селянам, хоч працюють вони в поті чола. Але живеться їм добре».
На узбіччі в траві ще виблискувала прохолодна роса, і він увімкнув тепле повітря, щоб трохи зігрітися. У цих лісах ранками, коли сонячне проміння в багатьох місцях ще не торкалося землі, він і в машині завжди ніби мерз.
Неподалік попереду дорогу неквапом перейшли дві козулі. У вранішньому світлі простиралися луки, родючі угіддя, ніжно-зелені посіви жита, а рапс уже відцвітав.
Ту постать він помітив ще задовго до того, як під’їхав ближче; у цьому місці рівна, мов під лінійку, дорога починала спинатися на гірський хребет. На узбіччі хтось сидів — скоцюрбившись, сіро-бурий, мов сама земля, і якусь мить він у машині навіть потерпав, що, може, стався нещасливий випадок і когось покалічило. Але потім та постать підхопилася на ноги й характерно помахала рукою. Хтось хотів, щоб його підвезли.
Чоловік за кермом завагався. Колись на дорозі, а надто в провінції, він завжди спинявся: там часто стояли діти, яким треба було під’їхати від одного хутірця до іншого, бо відстані були чималі, а автобуси ходили не завжди регулярно. Підбирав він і молодь, що подорожувала країною, їхньою мальовничою Скоґландією; проблукавши цілий день у темних скоґландських лісах, стомлені, хлопці й дівчата хотіли дістатися до ближчої залізничної станції чи до молодіжної туристської бази. Він підвозив їх залюбки, дорогою розмовляв з ними, тішився тим, що траплялася нагода комусь допомогти, а самому йому це нічого не коштувало.
Чоловік уповільнив швидкість. В останні роки він став обережніший: доводилося придивлятись, кого береш у машину. Та хоч як придивляйся, а певності ніколи не було. На півночі стало неспокійно, там повсюди невдоволення, а на півдні запанував страх. Він вимкнув вентилятора. На узбіччі стояв хлопчина — перемерзлий, так ніби ночував десь у лісі, на око років дванадцять, може, тринадцять, не більше. От тільки був він у бахматій картатій куртці з дорослого плеча, а з-під берета вибивалося, як стало видно тепер, коли машина повільно підкотила ближче, біляве пасмо.
Водій з полегкістю зітхнув. Він опустив шибку в передньому вікні праворуч, перехилився через сидіння й привітно гукнув:
— Доброго ранку! Тобі куди?
Хлопчина зіщуливсь і обхопив себе руками за плечі. Сонце ще тільки прокинулось і не гріло.
— Ви в бік столиці? — спитав хлопчина. Він так змерз, що голос його аж тремтів.
Чоловік кивнув головою й промовив:
— Нам по дорозі. Сідай.
Хлопчина відчинив дверцята й просто-таки впав на сидіння. Потім, так наче в ньому спрацював якийсь рефлекс, натяг берета на самі очі й буркнув:
— Дякую.
Чоловік натис на газ і ввімкнув на повну потужність тепле повітря.
— Зараз зігрієшся! — кинув він. — Мабуть, довгенько стояв, що промерз до самих кісток?
Хлопчина, дивлячись уперед на дорогу, навіть не повернув у його бік голови. Обличчя він мав замурзане, так ніби зумисне розвіз на ньому цілу пригорщу землі, а тоді забув умитися. Сором’язливий шибеник, але такі вже вони в цьому віці, колись і сам був такий.
— О цій порі ще мало хто їде, — промовив хлопчина. — І всі поспішають.
Говорив він, попри жалюгідну свою вдяганку й таке вимурзане обличчя, досить вишукано, жодного сліду північноскоґландської говірки, засміченої чужоземними слівцями, в його мові не відчувалося. На душі в чоловіка за кермом стало спокійніше.
Коли Ярвен прокинулася, поміж важкі штори на підлогу поряд з її ліжком уже впав сонячний промінь. Пів на сьому. Власне, ще надто рано.
Вона сіла і спустила з ліжка ноги. Ліжко було високе, вище, ніж ліжка в них удома, й старомодне. Над узголів’ям шатром здіймався балдахін.
Напередодні ввечері Ярвен була така збуджена, що ледве заснула. Коли вони приїхали, будинок стояв порожній, у всіх коридорах лише тьмяно блимали лампочки аварійного освітлення. Вони піднялися на другий поверх, пані Тяркс показала їй наріжну кімнату, а коли Ярвен поцікавилася, чи це ліжко призначене справді для неї, засміялась. Жінка сказала, щоб Ярвен відразу лягала спати, бо завтрашній день буде, мовляв, дуже напружений. Але потім вона все ж таки ще раз прийшла до кімнати з двома пляшками мінеральної води й невеличкою тацею з хлібом, сиром і смаженими курячими стегенцями.