Ярвен підбігла навшпиньках до стільця, де звечора склала одяг, і дістала з кишені мобільника. Телефонувати в суботу так рано, мабуть, усе ж таки не варто, а ось надіслати есемеску й побажати мамі доброго ранку можна в будь-якому разі.
Вона написала, що їй добре спалося. Що світить сонце. Що весь маєток наче вимер, і в наступній есемесці вона повідомить, хто тут живе ще. «Бувай. Ярвен».
Далі настала Тінина черга. «Вітаю, Тіно! — написала Ярвен. — Ти взагалі не повіриш, якщо я скажу, де оце опинилась! У замку, та ще й у ліжку з балдахіном! Такий кайф! Дай відповідь есемескою. Цьом! Ярвен».
Вона вибрала в меню функцію «Відіслати», натисла кнопку й зачекала підтвердження. Але воно довго не надходило, і коли вона вже хотіла була закрити телефон, на дисплеї з’явилося: «Повідомлення не прийнято».
Ярвен наморщила чоло. Що це Тіна зробила зі своїм мобільником? Вийняла карту? Іноді Тіна, щоправда, витворяла таке, що хоч стій, хоч падай, але вимикати мобільника — це вже таки занадто!
«Головне те, що мої повідомлення приймає мама, — подумала Ярвен. — А Тіні я встигну післязавтра й сама про все розповісти».
Цієї миті задзвонив білий телефон.
— Ярвен?! — почувся привітний Гільґардів голос. — Сподіваюся, я тебе не розбудив? Ми тут не проти б зараз поснідати з тобою. Адже сьогодні на тебе чекає велика програма. Можна, пані Тяркс за чверть години зайде по тебе?
— Так, звичайно! — відповіла Ярвен.
Її знов опанував неспокій і страх.
До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.
Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.
Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.
— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!
Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:
— Чи скоро ми вже приїдемо?
Чоловік кивнув головою й промовив:
— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.
Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:
— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.
Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:
— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?
Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.
— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.
Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.
Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.
Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім вирішив махнути на все рукою. У того шибеника душа вже, мабуть, у п’ятах, і він однаково не повернеться. А крім того, тепер вони квити; рука в чоловіка вже почала напухати, і він відчув, як у ньому наростає лють. Отож його не мають діймати докори сумління за те, що покинув хлопчину на дорозі отак самого-одного. Нехай би кусався ближче до міста! А втім, туди лишилося не так уже й далеко.
Чоловік перехилився через сидіння поруч, узяв картату куртку й, вийшовши з машини, поклав ту одежину на узбіччі. Він не мав сумніву: хлопчина, почувши, що машини поїхала, вийде з лісу. Отоді й знайде свою куртку.