— Де там! Такі домашні завдання, як сьогодні, не можна поробити взагалі! — відповіла Тіна. Вона покрутила в руках краєчок ліверної ковбаси, поморщила носа й кинула той краєчок знов на тарілку з нарізкою. — Родовідне дерево.
— Фе! — мовив Тінин батько.
«Мама, якби почула оце, теж зомліла б, — подумала Ярвен. — А ще дорослий чоловік!»
— І що? — провадив Тінин батько. — Намалювали щось пристойне?
Тіна постукала себе пальцем по скроні.
— Звідки ж йому взятися? — спитала вона. — Чи, може, ти знаєш, як було звати батька й матір бабусі Бітіґгайм?
Батько цілком серйозно кивнув головою й відповів:
— Барон Ромуальд Нецілуєн і баронеса Бетіна Нецілуєн, уроджена фон Стегнокрутен. Роки народження назвати?
Ярвен хихикнула й сказала:
— Може, потім і я собі щось таке придумаю. Бо поки що в мене як кіт наплакав. А то завтра в учительки буде така кисла міна!
— Тобі теж треба кілька правдоподібних імен? — спитав Тінин батько. Його рука з ножем завмерла над окрайцем хліба.
Ярвен похитала головою й промовила:
— Як оці, що ви назвали?
А втім, не завадило б мати хоча б такі. Найважче їй спадали на думку насамперед чужоземні імена, крім хіба що турецьких. А ось ці до її вигляду пасували б. Та сподіватися на велику допомогу щодо цього від Тіниного батька, мабуть, теж було марно.
Тінина мати подала їй хлібницю й сказала:
— Та не беріть так близько до серця. Ще тиждень — і канікули. Оцінки вам, звичайно, уже давно повиставляли, й тепер однаковісінько — зробите ви щось чи не зробите. Я, звісно, не мала б вам про це казати…
Цієї миті пролунав дзвінок у двері.
— Отакої! — мовив Тінин батько. — Хіба тут хто-небудь на кого-небудь чекає?
Ярвен, певна річ, знала, хто це прийшов.
— Як?! — вигукнув Норлін. — Зникла?! О Боже, але ж там мають бути люди зі служби безпеки! Інтернат день і ніч охороняють!
— Скидається на те, ваша королівська високосте, що… — промовив чиновник і ввібгав голову в плечі, немовби очікуючи, що зараз його битимуть; однак про це, звичайно, не могло бути й мови. — Що саме в той час вони… Скидається на те, що не обійшлося без якогось маневру — він і відвернув їхню увагу…
— І що? — вигукнув Норлін.
Засклені двері на балкон ще не були зашторені, і з майдану перед палацом до цієї похмурої кімнати падало червонувато-жовте світло вуличних ліхтарів.
— Що каже економка? Директор? На що це схоже? На викрадення?
Чиновник завбачливо ступив крок назад, так ніби очікував, що саме зараз віце-король нарешті вибухне гнівом, і промовив:
— Щось інше навряд чи й можна уявити, ваша королівська високосте! Але дивує те… дивує те, що…
— Ну? — поквапив його Норлін.
— Принаймні в цьому люди зі служби безпеки присягаються! — провадив далі чиновник. — Протягом кількох годин перед тим, як вона зникла, в усій околиці не було помічено жодної машини. А ви ж бо знаєте: територію навколо школи на багато миль добре видно.
— Це якщо завдати собі клопоту й узяти очі в руки! — кинув Норлін. — Сподіваюся, мені не треба запитувати, чи не було помічено вертольота, автофургона, кінного екіпажу?
— Ні, нічого такого, ваша високосте! — поквапно відповів чиновник і вклонився. — Наші люди впевнені.
— У такому разі вони непогано облагодили цю справу, — пробурмотів Норлін і задудонів пальцями по столу. — А підземний хід? Щоправда, перед тим, як мій шурин віддав до тієї школи Малену, територію ґрунтовно обстежили.
— Про підземний хід не може бути й мови, ваша високосте, — промовив чиновник і знову вклонився. — Там кам’янисті ґрунти. Керівник слідчої групи…
— Я хочу з ним побалакати! — перервав його Норлін. — Зараз! Цю ж мить!
Чиновник знов уклонився й, не випростуючись, позадкував до дверей.
— Звичайно, ваша величносте! — відповів він. — Я його негайно…
— І поки що жодного слова пресі! — гукнув Норлін. — Ви чуєте? Чуєте? Спершу більше довідатись маю я! Господи, одне не те слово, якась безглузда дрібничка — будь-що, ви чуєте?! — будь-що тепер може зашкодити моїй небозі! — Здавалося, він аж тепер усвідомив те, про що йому оце щойно доповіли.
— Я так і перекажу, ваша високосте! — вигукнув чиновник, намацуючи позад себе клямку. — А керівника слідчої групи я негайно…