Крізь шум дощу Ярвен ледве чула його слова й усе ж раптом усвідомила: цей хлопець — зовсім не божевільний. Не божевільний і не закоханий. Вона навіть трохи пошкодувала про це.
Тоді чому ж він тут? Хвилю вона розмірковувала, що робити. Треба було б, звичайно, повідомити про це Гільґардові й Тяркс. Але Ярвен не вірилося, що хлопець може їй щось заподіяти, — вже не вірилось, і край. Скидалося радше на те, що він справді знайомий з принцесою, може, навіть приятелює з нею. Тоді чому ж про це нічого не знає її дядько?
— Малі! — знов гукнув хлопець. — Якщо хочеш, ходімо зі мною! Тут огорожа — курям на сміх, а собаки… Ти ж бо знаєш, я з ними домовлюсь!
Ярвен і далі стояла, трохи перехилившись через поруччя і слухаючи хлопця. А той, задерши голову, й далі звертався до неї вгору, чекаючи на відповідь.
Зненацька вона угледіла, як в очах у нього промайнув переляк. Хлопець різко крутнувся, скочив убік і чимдуж подався геть. Він біг, мов заєць, петляючи поміж дерев, так наче за ним хто гнався, хоч ніхто, крім неї, його й не бачив. І раптово хлопець зник з очей.
Передній двір і парк знову спорожніли.
Ярвен повернулася до кімнати й замкнула за собою балконні двері. Роздяглася й пустила воду в душі — таку гарячу, що аж пара пішла.
Несподівано її пройняло морозом — і не лише через те, що вона до рубчика змокла.
Повертатись до міста автобусом Йоас не наважився: вони запевне вже давно напали на його слід. Спиняти якесь авто він теж не хотів. Якщо вона його зрадила — а вона його, звичайно ж, зрадила! — то тепер опис його портрета передадуть усі радіостанції: тринадцятирічний хлопець північноскоґландського типу…
Над ранок, коли від ходьби, дощу й холоду він так зморився, що йому помалу ставало вже байдуже — піймають його чи ні, поряд загальмувала вантажівка.
— Ну, ти й даєш! — вигукнув водій, вистромивши з кабіни голову. — Цікаво, і що оце робить такий курдупель, як ти, серед ночі, сам-самісінький на дорозі? — Нарешті він, схоже, розгледів, що чуприна у хлопця темна (адже в дощ чуприни темні в усіх), і хвилю помовчав. — А, зрозуміло! — пробурмотів згодом. — На автобус грошей катма? Сідай, розважатимеш мене, щоб я не заснув. Бо нема гіршого, ніж утома перед ранком.
Йоас перевів подих і буркнув:
— Дякую!
Може, цей водій не вмикав у машині радіо, може, він ще не чув повідомлення про розшук… Але цієї миті крізь гуркіт двигуна все ж таки прохопилася тиха музика.
— Це не та погода, щоб швендяти вночі дорогами! — кинув водій. — У тебе все гаразд?
Йоас кивнув головою, а водій увімкнув приймача гучніше. Жіночий голос розповідав про святкування дня народження принцеси, далі був прогноз погоди, повідомили про ситуацію на шляхах, а тоді…
— …дванадцятирічний Гяльмар Гальдур, — сказала дикторка. — З лікарні на півночі південного острова…
Йоас затремтів.
— Передають про це ще від учора, щогодини! — сказав водій.
Двірники на вітровому склі розгрібали воду, на коротку мить відкриваючи панораму ночі попереду.
— Я спершу подумав був, що це ти, але ж у тебе, либонь, не довга біла чуприну, аж ніяк. А тобі ж куди? — Він притишив радіо.
Йоас відкинувся на спинку сидіння й прошепотів:
— Лише до міста.
Ярвен лежала горілиць у ліжку, втупивши погляд у балдахін над головою.
Чому вона не побігла до них і не розповіла про того хлопця в парку? Чому не спитала в Гільґарда або Тяркс, чи знають що-небудь про нього вони? А найголовніше… Найголовніше ось що: чому хлопець так злякавсь і кинувся навтіки, немовби за ним погнався сам дідько?
«Злякався він, звичайно, мене, — міркувала Ярвен. — Зненацька хлопець збагнув, що я, звичайно, не Малена. Малі… Зненацька він побачив, що коси в мене не біляві, а темні, й очі — не блакитні, а карі. А може, навіть помітив, що я низенька й не дуже струнка. Але невже цього досить, щоб так злякатися?»
Вона підтягла ковдру до самого підборіддя. «Я б теж, мабуть, злякалась, якби стояла перед терасою в Тіни, а Тіна раптом виявилася вже не Тіною, — подумала Ярвен. — Хто той хлопець? У кожному разі, це не божевільний, який гадає, нібито я в нього закохана».
Ярвен заплющила очі й повернулась на бік. «Щось тут не так, — знов подумала вона. — Щось зовсім не так, як має бути. — Вона хутко спустила ноги з ліжка. — Якщо мені пощастить, то Гільґард і Тяркс ще не полягали спати».
На дверях висів принцесин халатик. Поки Ярвен не довідається, хто той хлопець, вона однаково не засне.