Частина друга
13
Щойно Лірон ледь прочинив двері, Йоас одразу протиснув голову в щілину.
— То не вона! — крикнув він, тремтячи в мокрому одязі від холоду. — Це все був обман! Вона майже як крапля води схожа на Малі, але то не вона!
Лірон утяг сина в помешкання й замкнув за ним двері.
— Я знаю, Йоасе! — кинув він. — Спершу перевдягнися в сухе. Я заварю тобі чаю.
Йоас вражено втупився в батька й вигукнув:
— Чорта пухлого ти знаєш! Ти що — глухий? Та принцеса — не Малі, й то весь час була не Малі! І сьогодні вранці на дні народження — теж не вона, запевняю тебе!
Лірон кинув погляд на свій наручний годинник, немовби й так не знав, що північ уже давно минула, й промовив:
— Учора вранці. — І зник на кухні. — Витрися насухо, Йоасе. А то ще застудишся й цим уже нікому не допоможеш.
Йоас бігав за батьком по кухні, гупав йому кулаками в спину й кричав:
— Ти, йолопе безверхий! Невже ти не розумієш, що я кажу? Чхав я на твою застуду! Якщо вона не Малі, а лише схожа на Малі, тоді хто вона така?
Лірон пустив на кухні воду й спитав:
— Може, його байстрючка? Я ж тобі сказав, витрися насухо!
Йоас поволі сів на єдиний у кухні ослінчик і глухо промовив:
— Усе це був великий обман. А я так тривожуся за Малі…
Лірон дістав бляшанку з чаєм, витрусив його трохи на долоню, а тоді обережно пересипав у великий кухоль.
— Ну й дарма, — нарешті промовив він. — Малі тут.
Ярвен майже нечутно ступала босоніж мармуровою підлогою в коридорах. Аж дивно, як добре вона орієнтується тепер у цій великій будівлі! Уже навіть не лякаючись темряви, завернула за ріг. У залах, на сходах — жодного вогника, в цілому будинку — жодної живої душі, крім Гільґарда, Тяркс і неї самої. Ні кухарки, ні слуги, ні садівника. Та й навіщо вони? Зрештою, Естерлінд уже десятки років як перестав бути літньою резиденцією короля.
Ось і прибудова, а далі, в кінці коридору, — бібліотека. Якщо ті двоє ще не полягали спати, то їх, мабуть, можна знайти там.
Зненацька Ярвен стала. Ще не дійшовши до дверей, вона здалеку почула голоси.
— Коли я сказав «Ні!», то це стосується не лише одного-двох місяців! — вигукнув віце-король. Голос його лунав роздратовано.
Виходить, він ще звечора приїхав до Естерлінда? Яке щастя! Тепер можна буде розпитати в нього, хто ж таки той хлопець і чи віце-король справді вірить в історію з божевільним. Коли вже їй доведеться грати Малену, юну принцесу, то вона, Ярвен, має знати також, хто її друзі. А може, й вороги.
— Та май же розум, Норліне! — казав Больштрем.
Ярвен чула, що то був він, хоч і не бачила його. Вона вже майже дійшла до бібліотеки, а двері стояли трохи відхилені.
— Тоді бунтарі вже не чекатимуть жодної хвилини, годі й сумніватися! Досі все йшло непогано, навіть краще, ніж ми сподівалися! Це дівча зіграло свою роль просто блискуче!
Ярвен стояла й не рухалась. Хоч на неї тут ніхто й не дивився, вона відчувала, як шию й обличчя їй заливає рум’янець. Звичайно, її хвалили всі й досі, але як же приємно почути таке ще раз, коли вони розмовляють між собою! Вона розуміла, що тепер мала б постукати й увійти. Мама вжахнулася б, якби довідалась, що її донька підслуховує чужу розмову, та ще й тоді, коли йдеться про неї саму.
— І вона блискуче зіграє цю роль і за тиждень, я певен. Завдяки цьому ти домігся всього, чого хотів! Та поки ти його…
— Ні! — вигукнув віце-король, і в його голосі вражена Ярвен почула нотки страху. — Я цього просто не бажаю! Навіть якщо він на чолі тих бунтарів… Навіть коли їх чимдалі більшає… Ніякої різанини! У моїй країні — ніякої різанини!
Ярвен усім тілом притислася до стіни. Кров помалу відринула від її обличчя, й вона відчула, як запаморочилося в голові.
— Але ж про різанину ніхто й не каже, ваша високосте! — озвався ще один голос, жіночий. Отже, з ними й Тяркс! — Ми якраз і хочемо запобігти різанині! Больштрем має рацію: поки він там, у лісі, житиме і йому досить буде лише ляснути пальцями, щоб бунтарі завдали удару, нам тут доведеться щодня рахуватися з тим, що…
— Чом би не вдатися до простого рішення? — урвав її Больштрем. — Одна куля — і він навіть нічого не відчує! А без нього вони одразу стануть мов без рук. О Господи, Норліне! Ти — віце-король, і на тобі лежить обов’язок захищати свою країну! А саме в цьому й полягав би твій обов’язок! Чи тобі потрібна громадянська війна, в якій склало б голови багато більше людей? Сотні, а може, й тисячі! І тоді, Норліне, тобі довелось би відповідати, ті смерті були б справді на твоєму сумлінні! Одне життя чи сотні, тисячі життів?! Якщо ти надаси мені повноваження…