Із люстерка на неї дивився незнайомий хлопець, молодший від неї, що її навіть здивувало. Хлопець мав м’які риси обличчя, великі блакитні очі, але грошей на пристойну стрижку йому, хоч він був, без сумніву, й південний скоґландець, вочевидь бракувало.
— Так тебе ніхто не впізнає, — сказав Йоас. Потім обережно погладив Малену по плечу. — Вітаю, друзяко!
Лірон згорнув газету з відрізаним волоссям, і останні пасма зникли у відрі зі сміттям.
— Гаразд, — мовив він. — Зовсім безпечно тобі після цього, звісно, не стане. Але так принаймні буде безпечніше.
15
Хвилю Ярвен застиглим поглядом дивилася на телевізор, що його до кімнати приніс усміхаючись Гільґард. «Одна куля — і він навіть нічого не відчує». Вона насилу спромоглася відповісти йому усмішкою.
Телевізор показував тільки три програми; супутникової антени в маєтку, мабуть, не було. Всі три програми були скоґландські, в усіх трьох ішлося лише про Скоґландію, і тільки один раз Ярвен випадково натрапила на випуск новин (удома вона відразу нетерпляче перемкнула б далі), де згадували щось про США, ЄС, Ізраїль — про світ поза межами Скоґландії.
Не треба було дуже довго дивитися, щоб зрозуміти, яка неймовірно гарна країна Скоґландія і які неймовірно щасливі скоґландці. Вони ходили з високо піднесеними головами, такі всі осяйні, а коли в них брали інтерв’ю, то всміхалися; напрошувалась думка, що навіть хвороби, поширюючись на планеті, скоґландських островів не помічають.
А проте мова раз у раз заходила про стурбованість, загрозу й страх. Тричі показували кратер біля будівлі парламенту, репортери з поважним виглядом повідомляли про пошуки зловмисників. Підозра падала, як невдовзі збагнула Ярвен, на північних скоґландців — людей зі смаглявою шкірою, які жили на північному острові по той бік Зунду та в брудних, поруйнованих кварталах на околицях столиці; людей, які не всміхалися, коли на них націлювали об’єктив телекамери, а погрозливо здіймали кулаки й викрикували непристойні слова.
Виходить, таки правда, що небезпека більша, ніж це визнавали Гільґард і Тяркс. Жодна інша тема не хвилювала Скоґландію так, як страх перед новим терористичним актом, а може, й перед цими смаглявими людьми взагалі. І що більше їх бачила Ярвен, то краще розуміла скоґландців. Усі північани, яким привітні репортери з мікрофоном у руці ставили на вулиці запитання, тарабанили якоюсь жахливою, незбагненною говіркою, а те, що вони казали, було невиважене й безглузде — самі образи й вимоги. Від кожного такого північанина — і на цьому виразно наголошували в кожній передачі — можна було сподіватися терористичного акту.
Ярвен зітхнула й увімкнула іншу програму. На березі озера стояв білявий співак і виводив пісню про літо. Мабуть, вона, Ярвен, була таки несправедлива до Больштрема й Тяркс. Мабуть, найкраще було б справді нейтралізувати бодай ватажка, коли вже відомо, де він перебуває. Нараз вона виразно усвідомила, що південь відчуває себе в небезпеці.
І яке ж рішення запропонували віце-королю? Ще від самого початку він видався їй якимсь дивним. Мабуть, він — просто ні риба ні м’ясо, чоловік, який не бажає забруднити свою біленьку камізельку політичним убивством, тоді як Больштрем і Тяркс розуміють, що іноді треба зважитись на невеличкий злочин (але хіба вбивство людини — це невеличкий злочин?!), щоб запобігти гіршому. Чи таке можливо? «Це — питання для дискусії в школі, — подумала Ярвен. — На уроці етики, релігії чи навіть німецької мови». Одне з тих питань, на обговоренні яких вона заходжувалася гратись під партою мобільним телефоном.
Співак на екрані повагом, наче в уповільненій кінозйомці, зробив пірует і розпростер руки, тоді як його голос під повнозвучну мелодію оркестру завис на останній ноті. Після цього почали передавати новини, і Ярвен узяла в руку пульт управління. Та раптом на телеекрані з’явився балкон замку, віце-король, а головне — вона сама, Ярвен: помахала рукою, пригорнулась до Норліна… Людський натовп у захваті від неї безкраїм морем розливався за межі майдану перед замком і затоплював сусідні вулиці, й коли телекамера намагалась охопити всього його з вертольота, справляв мало не загрозливе враження.
«Як добре, що я не знала про це вчора, коли стояла на балконі! — подумала Ярвен. — Як добре, що не бачила, скільки людей прийшло мене привітати! Як добре, що вчора я ще нічого не здогадувалася про північноскоґландських бунтарів, а то мені не пощастило б приховати свій страх! І у відкритій машині не пощастило б, а насамперед — увечері, коли під балконом раптом з’явився отой хлопець».