— Я… — знову прошепотіла вона. — Я не знаю!
— Ну, таке, кажуть, буває частенько, — промовив Больштрем, і тепер не помітити іронії в його голосі вже не можна було. — У кінофільмах, у книжках. То чом би не бути цьому і в реальному житті? Молоді дівчатка, звісно, блукають уві сні, надто коли переживуть щось надміру хвилююче для їхньої вразливої маленької душі. — Посмішка скривила його вуста, але до очей не дісталась. — А оцей ліхтарик? Чомусь він здається мені, маленька Ярвен, якимсь дуже, дуже чужим.
— Я прихопила його з собою, — прошепотіла Ярвен, — коли втікала звідти. У лісі було дуже темно!
— У лісі було дуже темно, — повторив Больштрем і замислено, мовби в уповільненій кінозйомці, кивнув головою. — Що ж, виходить, коли втікаєш, то ще знаходиш час перешукати хату й надибати кишенькового ліхтарика, навіть якщо при цьому тебе можуть схопити.
— Атож! — прошепотіла Ярвен.
Він їй не вірив. Не вірив жодному її слову!
— Але тепер, маленька Ярвен… — тихо промовив Больштрем і взяв її за руку трохи міцніше, ніж це відповідало б його привітному тону. — Адже тепер ти в безпеці. Адже тепер ти в нас, маленька Ярвен. Повертайся в ліжко. Або краще я сам відведу тебе до кімнати! Бо сновиди часом падають з даху. Хіба ти про це не чула?
Його слова пролунали, мов погроза, та не встигла Ярвен про це й подумати, як Больштрем рішуче виштовхав її поперед себе з бібліотеки. То була марна справа ще від самого початку.
Коли в двері спальні хтось постукав, Норлін подумав, що це ота полохлива мала кухарка, постійний трепет якої він уже ледве витримував. Але це був Больштрем; він ступив кілька кроків і став біля ліжка.
— Нічого не помагає, Норліне, доведеться її якось угамувати, — сказав він. — І то якомога швидше. Шкода, але я й сам купився на її баєчку. Все це був, звичайно, обман, хитра гра. Я мав би здогадатись ще на самому початку. Я й підозрював… На жаль, недостатньо серйозно.
— Кого? — спитав Норлін, хоч насправді й сам здогадувався, звичайно, кого має на увазі радник. — Ти про що?
— Я застукав її в бібліотеці, коли вона саме перевертала там усе догори дном, — провадив Больштрем; відповідати на запитання Норліна було зайве. — Прийшла з кишеньковим ліхтариком, і взяла вона його в кожному разі не в нас.
— Вона була в такому розпачі! — промовив Норлін. — Ти ж бо й сам бачив! — Але на Больштрема й не глянув.
— У розпачі? — перепитав той, зневажливо махнувши рукою. — Вона була в паніці. Геть розгублена. І звідки нам знати, перед ким вона так панікувала — перед її нібито викрадачами чи, може, все ж таки перед нами?
— Але ж ти сам казав, що все збігається! — кинув Норлін, бгаючи в руках ковдру. Голос у нього зробився різкий.
У двері постукали вдруге, і тепер це була справді мала кухарка. Обережно, ступаючи крок за кроком, так наче балансувала на невидимому канаті, вона внесла тацю з пляшкою коньяку й чаркою. Її очі застилала пелена перевтоми.
— Постав на нічний столик, — наказав Норлін, кинувши в її бік короткий погляд. — Можеш іти спати.
Дівчина зробила кніксен і позадкувала до дверей, мало не перечепившись за край килима.
Больштрем провів її очима й показав на тацю біля ліжка:
— Ти оцим ще занапастиш себе, Норліне. Звичайно, все збігалося, тому що мало збігатися. Та невже ти повіриш у те, що дівчина, яка виривається з рук охоронця й у нестямному страху втікає, перед цим ще заходиться шукати в хаті ліхтарика?
— А може, той ліхтарик був у нього? — промовив Норлін. — І їй лишилося тільки вихопити його?
— Але ж ліхтарик такий малесенький, такий практичний, що вона легко пронесла його в одязі до кімнати, і ми навіть нічого не помітили, — сказав Больштрем. — Щодо цього їй, звісно, пощастило. Те саме й з мобільником. Мене це весь час збивало з пантелику. Як він знов опинився в неї? Після того, як її нібито викрали, його хтось вимкнув, і ми не мали змоги визначити, де вона перебуває. А тепер раптом — на тобі!
— Ні! — буркнув віце-король, покрутивши головою.
— А що вона робила вночі в бібліотеці, Норліне? Адже в баєчку з ходінням уві сні ти теж не віриш. Або я маю серйозно засумніватися в твоєму здоровому глузді.
Тремтячими пальцями Норлін відкрутив пляшку й налив собі коньяку.
— Тобі теж? — спитав.
Больштрем роздратовано хитнув головою й промовив:
— Вона твоя донька, Норліне. Що ж, гаразд. Твою нерішучість я навіть трохи розумію. Але ж ти зовсім її не знаєш! Тільки не розказуй мені про батьківські почуття, що в тебе нібито прокинулися до неї — до дівчинки, яку ти, відколи втекла її мати, бачив загалом кілька годин. Кинь розводити сентименти, Норліне! Усі ці роки тобі ніколи її не бракувало, і не бракуватиме й тоді, коли вона раптом… помре. А в тому, навіщо вона сюди повернулась, навіть годі й сумніватися. Її послала Нагіра. Хтозна ще, як з цією історією пов'язаний і Лірон. Ця дівчина — шпигунка, вона для нас небезпечна. Її треба прибрати.