Вона обережно рушила сходами нагору. Прислухалася. У будинку стояла мертва тиша.
Ярвен лежала в темряві на ліжку й ридала ридма. Больштрем поводився з нею привітно — все ще привітно, попри всю його іронію. Але що це означало? Тільки те, що він іще не був певен, як з нею бути далі. Якби вона була потрібна їм ще раз, якби вони все ж таки надумали використовувати її в ролі Малени, юної принцеси, ще, Больштрем не зважився б викликати в неї підозру. Одначе він уже не вірив жодному її слову.
Вона вислизнула з-під ковдри й ступила до вікна. Насунули важкі темні хмари й затягли все небо, зірок уже майже не видно було. Такої глибокої темряви в Скоґландії Ярвен іще не бачила. Вона пошукала поглядом гребінь пагорба навпроти; час від часу їй здавалося, що там блимає вогник. Отже, вони чекають. Чекають марно, подати їм сигнал Ярвен уже не зможе.
Після того, як Больштрем привів її знов до кімнати, вона заходилась гарячково міркувати. Ліхтарика він у неї відібрав, зробити Нагірі знак уже, отже, нічим. Хоч тепер це важливіше, ніж досі всі вони уявляли. Крім того, якщо Больштрем їй не довіряє, то вона вже не матиме змоги що-небудь вивідати. Але й це ще не найгірше.
Найгірше полягало в тому, що тепер їм просто доведеться змусити її мовчати. І, може, саме цієї хвилини десь у будинку вони розмовляють про те, в який спосіб це найкраще зробити. Тому їй треба з цього маєтку втікати, ще цієї ж таки ночі, ще поки Больштрем із Норліном не встигли усунути її з дороги. Як же подати Нагірі умовлений знак?
І раптом у неї сяйнула щаслива думка. На мить Ярвен відчула таку полегкість, що, як сама помітила, аж усміхнулась. Больштрем клацнув вимикачем і показав пальцем на ліжко. «А тепер — скік, стриб, і в люлю! — сказав він. — Маленьким дівчаткам треба спати! Хіба ж не кажуть, що через недосипання псується личко?» І, причиняючи за собою двері, засміявся.
Якщо замість ліхтарика вона подаватиме сигнал електричним світлом, — три короткі спалахи, три довгі і знову три короткі, — остерігатися слід лише охоронців, які походжають уздовж огорожі по той бік парку. Але стояти одночасно край вікна й під вимикачем біля дверей вона теж не зможе, отож вибрати мить, коли охоронці зайдуть за ріг будівлі й не помітять, як у її кімнаті блимає світло, буде важче.
Ярвен трохи розсунула важкі штори. Унизу один з охоронців саме наближався до її вікна, під ногами в нього порипувала галька. Чоловік кинув короткий погляд угору. Ярвен за шторою стояла так, наче палицю проковтнула, і не дихала. «Ось коли він пройде… — подумала вона й зачекала ще трохи. — Ось коли заверне за ріг… Краще ризикувати якомога менше».
Вона вже пройшла півшляху до вимикача, вже піднесла руку… Коли це двері рвучко відчинилися.
До кімнати ступив Гільґард. У руках він тримав драбину.
— Мені дуже шкода, Ярвен… — промовив він.
Ще як вона побачила його вперше, — біля школи, коли він покликав їх із Тіною, — їй ще тоді здалося, що він нагадує кіноактора: елегантний, трохи стриманий і весь випромінює люб’язність.
Такий він був і тепер. Від його люб’язності в неї аж мороз поза спиною пішов.
— Доведеться мені повикручувати в тебе лампочки, дурненька дівчинко. Ану, гайда в ліжко! Ну, ось, отак буде краще. Навіщо ти це зробила? Навіщо ти намагалась обвести нас круг пальця? — Він поставив драбину під важку люстру й поліз нагору. — А якщо надумаєш устати й перекинути драбину, то я про всяк випадок маю ось це. — І щось дістав із-за пояса.
Досі пістолета Ярвен у вічі не бачила.
— Зараз тут, дівчинко, стане трохи темнувато. Сподіваюся, темряви ти не боїшся! — І він засміявся.
Ярвен як могла стримувала сльози. Коли вже всьому кінець, то Гільґард принаймні не має побачити, як вона плаче.
Гільґард склав драбину, підійшов до нічного столика й сказав:
— А цю теж! — І одним рухом спритно викрутив лампочку з нічника. — Та-ак, цієї ночі тобі тут буде, на жаль, таки досить темнувато. Але ти не переймайся, так триватиме не довго. Щоправда, чи дуже ти зрадієш тому, що буде потім… — Він засміявся й рушив з драбиною з кімнати. — Побачимо.
І крутнув ключа з другого боку дверей.
Отже, розв’язка настала. Вони вирішили, що вже її не потребують, і тепер їм байдужісінько, пpo що вона здогадалася. Вони не мають сумніву, що вона й так уже давно про все знає.
Щоб не розридатись, Ярвен уп’ялася зубами в подушку. Тепер їй лишалося сподіватись тільки на одне: що Норлін стане проти її смерті. Хіба ж він їй не батько?!