Сонливо за столом сиділи,
Хоч попивали, мало їли,
Ніхто не рвався до промов.
Їзда, обід, велика склянка,
Оглядини і прогулянка
У жилах сповільнила кров.
Хоч по вечері гості знову
На співи, карти і розмову
До заль гостинних перейшли,
Та ні дискусії, ні жарти,
Ні спів, гітара, ані карти
Ентузіястів не знайшли.
Лиш ті, що не пішли на прохід
І по обіді спали трохи,
Робили зразу шум і рух.
Та як куранти північ били,
То стали слабнути їх сили
І став зівати ярий дух.
Ще на гітарі пару тонів,
Ще кілька усміхів, поклонів —
І гостей з заль мов замело.
Дрімота вилізла з куточка,
А тиха ніч, як добра квочка,
Сховала замок під крило.
День третій
Танок бабуні, плач панянки
І наглий дощ у ранні ранки
Ніколи довго не трива».
Не раз, не два в житті довів я,
Що видумала це прислів'я
Якась розумна голова.
Хоч дощ на замок лляв від рання,
Хоч хмарами небесна баня
Покрилася від краю в край,
Хоч все довкола в мряці кисло,
Та швидко сонечко заблисло,
Всміхнувся став, піднявся гай.
Давно вже день ходив по світі,
Вже мав полуднє на примітті,
Як гості вилізли з ліжок.
Наприхапці допили каву,
І поспішили на відправу
Що починалась за часок.
Вже п'ять разів отець Ігнатій,
Лінивством лицарів пройнятий,
Дячка на звіди посилав:
Чи встали гості, чи приходять,
Чи не занадто шлункам годять.
(— «Не буду до полудня ждав!»)
Та знов зробився тихий, милий,
Як гості церкву наповнили.
(— «Порядні люди, хоть сплюхи.
Ех! Я їх потім побатожу!»)
Тимчасом став на Службу Божу
І помоливсь за їх гріхи.
Хоч галичани не співочі,
Однак до співу все охочі,
Збереться трьох — складають хор.
Тут лицарів було багато,
То й вийшло небуденне свято,
Гула каплиця, як собор.
Були б ті співи доскональші,
Коли б не досить часті фальші,
Та де їх, браття, в нас нема?!
Вони в політиці, в мистецтві,
В історії, в судах, в купецтві.
Це й заперечувать дарма.
По Євангелію і «Слава»
Перервана була відправа,
Отцева проповідь прийшла.
Про злочин п'янства і лінивства —
Причину тіло-й духовбивства
І двері до кімнати зла.
Про неживу без діл молитву,
Падку за втіхами гонитву.
Грозив смолою і вогнем.
А закінчив те все словами:
— «Радію, друзі, разом з вами
Сьогоднішним великим днем».
Усі були направду раді,
Що так отець притяв громаді,
Що виказав тяжкий їх гріх.
І поклялися при нагоді,
Ні келішка до уст — та й годі.
Хіба, що князь припросить їх.
Тож не були відповідальні,
Коли вернулись до їдальні
І князь просив на «пеклогрім»,
Запіканку, коньяк і чисту,
Наливку для жінок цукристу…
Було тих родів шість, чи сім.
Говорять так: не штука пити,
Як є чим добре закусити
І мудро хтось переплете.
Столи вгиналися від снідів,
Що стали б і за п'ять обідів.
Кормило постаравсь про те.
Були ті закуски, що вчора,
А опріч них громадка спора
Всіляких заграничних штук:
Гомари, табуни сардинок
І найславніша з лакоминок —
Кав'яр, старого Дона внук.
Все товариство, пам'ятало,
Як їх отець, куди попало,
Сьогодні за лінивство бив.
Тож кожний з них набрав охоти
Прикластись щиро до роботи
І справді, що хто міг — робив.
Одні звивались коло бару,
Одні підлізли до кав'яру,
Одні засілись на пстругів,
Одні складали на тарілку,
Одні вбивали все на вилку,
Немов на списа ворогів.
Нараз до залі вбіг дворецький,
Старий, та з рухів молодецький,
Людина гостра і службіст:
— «Напроти замку, на полянці
Спинилися якісь незнанці
І кажуть подавати міст.
Один з них перс, араб, чи турок
Нап'явсь, мов на рушниці курок.
Викрикує, що він твій друг.
Наказуй, князю, що робити,
Чи відігнати, чи впустити
На замок нехриста і слуг?»
Князь у задумі зморщив брови
І по хвилині так промовив:
— «Мій друг?! Під замком крик здіймав!?
Хто може бути цей добродій?
Багато я колись на Сході
І друзів і знайомих мав…
Невже ж мій турок з амбасади?
Коли це так, то буду радий.
Коли ж не він, то… Ні! Пожди!
А скільки їх?» — «На возі буда,
Та, як міркую, троє люда!»
— «Пускай! А друга приведи!»
Князь був цікавий, що за люди,
А всі чекали, що то буде.
Кімнату тиша залягла.
Посеред тишини такої
Розкрилися навстіж подвої
І в середину увійшла
Дивотна пара: пан і пані.
Пан у хламиді і в турбані,
(Сяв над чолом рубін, як жар),
А пані в чорнім, мов черниця,
До того ще в заслоні лиця,
Лііш очі — зорі з-поза хмар.
Мужчина до князя зближився,
На східній спосіб поклонився,
«Салем Алейкум!» — мовив він.
Князь був обізнаний з звичаєм І відповів:
— «Алейкум Салем! З яких вас Бог веде сторін?»
— «Із Персії, країни казки,
Мене призвали обов'язки
У чарівний Рутеностан.
Ти хочеш, знати, князю хто я?
Та ж нас колись лучила зброя.
Я — Абдулаг Свідерко Хан!»
— «Свідерко!» — крикнув князь без тями.
Мандрівче вічний! Ти, що з нами.
Як Усусус, блукав колись.
Хто нашу радість нині пійме!
Ходи, ходи в мої обійми!»…
І друзі щиро обнялись
І тричі щиро цілувались.
Коли ж уже налюбувались
Собою, князь тоді до всіх
Промовив слово: — «Припускаю,
Що всі Свідерка добре знають.
Його не знати був би гріх.
Від чотиринадцятого року
В Стрільцях додержував нам кроку,
На Маківці ім'я придбав,
А. вільну від боїв хвилину
Присвячував на медицину
І щиро хлопців лікував.
Був у російському полоні.
Десь там на Волзі, чи на Доні,
З неволі потім хитро втік,
Без огляду на небезпеку
У Персію зайшов далеку
І перебув там більш як рік.