Живуть у перських горах курди.
Народ, що любить галабурди,
Свідерко з ними дружбу сплів.
А бачачи їх хист, відвагу,
Велику з них зібрав ватагу
І нападав на москалів.
За ці воєннії заслуги
Султан турецький Гамід другий
Підніс його у ханський стан.
Два цісарі дали медалі,
Щоб тільки воював так далі
І розбивав ворожий плян.
А плян був Персію забрати
І турків знищити, зім'яти
У двофронтовій боротьбі.
Відтак румунів і болгарів,
А як удасться, то й мадярів.
Нічого пляник був собі.
Та друг мій тому перешкодив,
Що викликало всюди подив,
А в ворогів пекельку злість.
Про міжнародний цей гармідер
І про бої, які звів Свідер,
Як схоче — сам нам розповість.
Як Україна лиш воскресла,
Він, так сказать, наліг на весла
І швидко в рідний край прибув.
Тут до останку, разом з нами,
Відважно бився з ворогами
І виграш з нами тут здобув.
По скінченні війни за волю
Він знову звихрився по полю
І в Персію вернувсь назад.
А нині, через доли й гори
Приїхав на лицарські збори,
З чого з нас кожний дуже рад»…
Тут князь нарешті спам'ятався,
Що гостем лиш одним займався,
А другий певно встид ковтав.
— «О, Пані! Вибачте старому,
Що знехтував засади дому
І вас як слід не привітав.
Та з любим другом зустріч мила
Мою увагу полонила,
А ваш… не знаю як назвать —
Забувся теж. Тому провину
Ви поділіть на половину,
Щоб легше нам було ковтать!»
— «Пресвітлий князю, ти не винен,
Я познайомить був повинен» —
Сказав Свідерко. — «Так тепер
Дозволь представити: Зулейка,
А доня мого друга, Шейка,
Що тому кілька літ помер.
Він, маючи дітей безліку,
Одно віддав мені в опіку,
Зулейку саме. Ось вона
Наперлась їхати зі мною,
Бо якже з нянькою старою
Залишиться сама одна.
Тут, як і всюди, по закону
Вона носитиме заслону,
(За клопіт, князю, вибачай!),
Також не їстиме свинини,
І алькоголю ні краплини
Не питиме, лиш каву й чай!»
Князь дамі поклонивсь доземно:
—..Мені і нам усім приємно,
Що не минули наших брам.
Задержуйте свої закони,
Ніхто вам їх не заборонить,
Ні дивуватись буде вам.
А вас. пані, прохаю гречно,
Займіться гостею сердечнщо,
Хай добре чується у нас.»
Свідерко тут ускочив знову:
— «Зулейка знає нашу мову,
Не буде труднощів для вас.»
Жінки Зулейку обступили,
Звіталися, поговорили
І до своїх взяли кімнат —
На пшінки, пудри і люстерка.
А друзі облягли Свідерка
І кожний з ним вітавсь як брат.
Отець Ігнат стояв набоці
І пильно Хана мав на оці
Тож, як скінчився поздоров,
Набрав свинини дві тарілки,
В два келішки налив горілки
І з тим до гостя підійшов.
— «Вітай нам милий брате-друже!
Ти певно зголоднів десь дуже,
Ось випий чарку й закуси.
М'яка, як масло, наша шинка,
Бо доброї породи свинка.
А може — кусень ковбаси?!»
Свідерко усміхнувсь: — «Ніколи
Я не тужив за алькоголем,
За шинкою не гинув теж».
Тут пан-отець почув, що блідне,
Що серце затремтіло бідне.
— «Невже ж — шептав — невже ж! Невже ж?!»
А Свідер глянув на тарілку
І шинки взяв кусок на вилку,
Покушав: — «Добра шинка ця!»
Відтак підняв і чарку вгору:
— «За вас усіх! За успіх Збору!
П'ю в руки нашого отця!»
Хоч сонце в вікна не світило,
Нікому лиць не золотило,
Отець, мов місяць, заяснів.
Чому — вгадать було не трудно:
Свідерко Абдулаг прилюдно
Горілку пив і шинку їв.
Це значить — не змінив він віри,
Хоч і було покус без міри,
Хоч серед персів добре чувсь!..
І пан-отець бадьорим кроком,
З великим усміхом і оком
Назад у свій куток вернувсь.
І товариство теж раділо,
Що Свідер далі наш всеціло.
Отцеві ж зірка золота
Світилася, що персіянка,
Християнина вихованка.
Не буде ворогом Христа.
Тепер з приємністю дивився,
Як Хан до ковбаси пришився
І чарку випить знав коли.
А й решта лицарів «Остроги»
Доказували скільки змоги,
Що на іслям не перейшли.
Старинний шляхтич де Новіна,
Нащадок славного коліна
На крісло вискочив як кіт
І так сказав: — «Шановні браття!
Чи тільки всього в вас завзяття,
Щоб їсти й пити?! Згине рід,
Як жити будемо без руху,
Як нам забракне в грудях духу
І салом запливе наш зір!
Шановний князю, дай нам змогу
Ступить на правильну дорогу,
Влаштуй, будь ласка, нам турнір.
Одні на конях, другі пішки,
А все на серйо, не на смішки.
Мечі і списи і шаблі
Напевно знайдуться у тебе,
То й позичать нема потреби,
По хуторах, чи на селі.
Свідерко буде Салядином,
Ти Ричардом із серцем львиним,
А замок твій — Єрусалим.
Твої всі чоловічі гості,
Хай будуть маври й хрестоносці,
Одні з тобою, другі з ним.
Ех, пригадаємо минуле,
Яке ми трохи призабули,
Заграє трубка бойова,
Заграє кров у наших жилах,
Що дуже біг свій сповільнила,
І буде діло, не слова!»
Отець Ігнат на те так мовив:
— «Чи мало ще своєї крови
Ви пролили в тяжких боях?!
Чи маєте отут для жарту
Пролити й ту незайву кварту?!
Це був би друзі гріх і жах.
Коли ти хочеш, мій Новіно,
Розбити лікоть чи коліно,
Знайди противника собі
І турніруйте хоч до ранку,
Ми ж приглядатись будем з ґанку
Твоїй завзятій боротьбі!
А зрештою — господар дому,
Най рішить, чи буде по-твому,
Чи по-моєму. Я скінчив!»
Князь лиш під вусом усміхнувся
І до Новіни обернувся:
— «Ти нам тут ролі призначив!..
Були такі і в наших родах,
Що з Ричардом ішли в походах,
На жаль порожній наш архів
Про русичів, як хрестоносців.
Зате він повний запорожців:
Самійлів, Бульбів і Сірків.