Підкрався ближче, заглядаю:
Лиш дві корови ремиґають.
Нема людей, не видно пса…
Отак зашитися в солому,
Проспати і жару і втому,
А там — що рішать небеса.
Заліз у хлів і бачу — стеля.
Прекрасна скритка і постеля!
Туди крізь отвір я шмигнув.
На стелі шувару чи сіна
Було місцями по коліна,
Я положився і заснув.
Нараз… Не знаю, як це сталось:
Щось підо мною обірвалось
І я на землю впав як сніп.
Та заки ще розплющив очі,
Вже крик пронизливий жіночий
Мене обпарив, мов окріп.
Залопотіли босі ноги,
У дверях знову крик тривоги —
І жінка вибігла з хліва.
Тікати! Та куди тікати?!
Вже певно хтось женеться з хати,
Бо чути вигуки й слова.
Як на команду стало тихо.
І раптом, мов нагальний вихор,
Крізь двері увігнавсь казах.
Страшний, присадкуватий, грубий,
Як вовк до мене шкірив зуби,
А соховила мав в руках.
Не встид сказати ще й тепер це,
Мені від ляку мліло серце
І очі прислоняв туман.
Я витягнув до нього руки
І крикнув голосом розпуки:
— «Я аліман! Я аліман!»
Таємна того слова сила
Казаха цвяхом пригвоздила.
— «Ті аліман?! — мене спитав.
— «Да, аліман! Вода в Уралі
Костюм хап-хап, та я йшов далі,
А здесь бах-бах, на землю впав.»
Казах мовчав, глядів з-під лоба,
Десь думав: що це за особа.
А врешті зм'як і усміхнувсь.
І похитавши головою:
— Хап-хап? Січас!» — махнув рукою
І вмить з хліва надвір метнувсь.
Я відідхнув на повні груди:
Колоти видно вже не буде!
Та, чи не донесуть вони?..
За мить казах з'явився знову
І, не спинившись на розмову,
Подав сорочку і штани.
Ох, як я дякував казаху!
Натяг штани, убрав «рубаху»,
Аж легше стало на душі.
Як дасть мені старий це в дарі,
Не млітиму у сонця жарі
І не поріжуть комиші.
— «Хап-хап харош!!» — казав добряга,
І в тих словах така повага
Була, що я здушив свій сміх.
— «Хаді!» — узяв мене за руку
І, як дитину на науку,
Повів у хату до своїх.
Своїх була у хаті — жмінька:
Невістка, син, дочка і жінка
(Про це я опісля дізнавсь).
Просили на рогожу сісти,
Дали три роди риби їсти,
Я їв і сам себе питавсь:
Чи справді страх мій недоречний,
Чи справді я у них безпечний,
Чи справді звідси попливу?
Чому те плем'я, алімани,
У них і цінене і знане?
Хіба тому, що б'ють Москву!
Як з'їв я, почалась розмова.
Старий знав три-чотири слова,
Син по-московськи дещо вмів.
Тож більш на миги показав я.
Як утікав, як бідував я.
Куди дістатись би хотів!
— «До Персії!? Це за світами.
Не зайдеш босими ногами.
Пожди, подумаєм день-два.
А там, як Аллах дасть, то може
Щось трапиться тобі пригоже.
Сьогодні сонна голова!
Тимчасом спати. У комірку!
Харош поспиш. Та не на гірку,
Бо там бах-бах!» І я пішов.
І в тій комірці спав, як камінь,
Як той борсук зимою в ямі.
Під вечір аж себе знайшов.
Пробув я в них не два, а три дні.
Забув усі страхи і злидні
І добре чувся в рибака.
Дістав старенькі черевики,
Хоч добрі ще, та завеликі,
Дістав кашкет, хоч без дашка.
Казах рибалкою був зроду,
Любив і знав не степ, а воду,
І син уже рибалив сам.
То й виїздили все на море,
Хіба, що хвилі, наче гори,
Грозили смертю смільчакам.
Одного дня старий вернувся,
Моргнув до мене, усміхнувся:
— «Харош, харош! Готово все.
Сьогодні вітер від Уралу,
Тож і поїдемо помалу,
Саме вітрило понесе!»
Я з'їв вечерю, й за годину
Вже попрощав його родину
І в човен сів. Далека путь
Стелилася мені під ноги.
На небі місяць срібнорогий
А вдолі хвилі світло п'ють.
Плили ми цілу ніч аж мило,
Все вітер напинав вітрило
І ніс на південь наш байдак.
Уже на світ благословилось,
Нараз якесь судно з'явилось
І хтось дав свистом тричі знак.
Казах мій відсвистався тричі.
Я знав, що гасла таємничі
Присвячені були мені.
Зійшлися судна. Два-три слова
І справа вся була готова,
Я в другім опинивсь човні.
Так їхав я і дні і ночі.
Знайшлись рибалки все охочі
Везти мене п'ять, десять миль.
Із рук до рук передавали,
Хіба, що бурі лютували
І човен хоронивсь від хвиль.
Тоді сидів я десь у хатці
І мав лише одно на гадці,
Щоб якнайшвидше в море знов.
Бо раз — у хаті я завада,
А два — на суші легка зрада,
Ану ж би хтось до них зайшов!
Донині я не знаю певно,
Чому казахи ті так ревно
Мене старались рятувать.
Любов? Ненависть? Дисципліна?
А може «море по коліна»?!
Це ж днів і миль не три, не п'ять!
Два місяці уже минало,
Як я намучившись немало,
Вночі під Персію прибув.
Здавалося — от-от і воля,
Та сильно скріплена контроля
Не дозволяла на плавбу.
Я попрощав судно й залогу
І пішки впорався в дорогу,
(Було, казали, десять миль).
Терен, де далі, став гористий,
Трудний і більше каменистий,
Що вимагав тяжких зусиль.
Та що зусилля всі! Дурниця!
Ще кілька миль і вже границя.
Щоб лиш її як перейти!
Волочиться ж божок припадку,
Нашле сторожу, зломить кладку
І не допустить до мети.
І справді! Раз ішла сторожа,
Та я сховався. Ласка Божа,
Що їх побачив, що не спав.
Зате, ще по російськім боці
Зломилась кладка на потоці
І я, як довгий, в воду впав.
Не є приємно в ніч холодну
Робити прогулянку водну,
То й мокрий виліз я, мов хлющ.
І йшов так цілу ніч до ранку,
Аж десь на самому світанку
Скрутив убік і ліг за кущ.
Хоч їв ще трохи риби вчора,
Хоч рухався вночі по горах,
Та зголоднів і перемерз.
Не знаю навіть, де зайшов я,
Таблиць ніяких не знайшов я,
Коли дивлюсь — на стежці перс!