Зробив би кривду той велику,
Хто думав би, що пиятику
На замку князь собі завів.
Поправді — в будень, чи у свято —
Не доливають забагато,
А переважно — півнапів.
Що князь обідає о другій,
А з ним службовці всі і слуги.
Хіба, що має хтось дижур.
Що по обіді — час спочинку.
Князь передрімує годинку,
Тоді на замку ні мур-мур.
В четвертій князь виходить з хати,
Щоб голубів погодувати
І перейтися по гумні,
Бо дуже любить господарство,
Відвідує й тваринне царство:
Хліви, птахарні і стайні.
Так розказавши все секретно,
Мій джура винісся дискретно,
Я ж чепуритися почав:
Пригладив пальцями волосся
І у мидннці — як ялося —
Лице і руки замачав.
От чепурюсь і прибираюсь,
При тому мов чогось лякаюсь,
(Хоч признаватись трохи встид),
Бо ще з віни запам'ятав я
І з виданих портретів знав я.
Який грізний князевий вид.
Нараз, горлянки мов ведмежі,
Так дзвони заревли на вежі,
Неначе хтось їх роздрочив.
Четверту голосно пробили
І всіх на замку сповістили,
Що князь вже дрімку закінчив.
Піду я, думаю, до нього,
Хоч не підхожий час для цього.
Не вижене хіба під ніч!
А раз — прибув я, два — пустили,
То може стане в мене сили
Зустріти блиск князевих віч!..
Відома річ, що українець —
Чи галичано-буковинець,
Чи він холмщак, чи поліщук,
Чи волиняк, чи наддніпрянець,
Чи закарпатець, чи кубанець —
Не побоїться ран, ні мук.
Та взяти в уряді за клямку,
Піти в палату, чи до замку,
Чи до директорських кімнат —
Тут зраджує його відвага,
Вертиться, крутиться бідняга
І від дверей — давай назад!
Виходжу з хати на подвір'я
І бачу куряву і пір'я…
Сотні біленьких голубів!
І чую: хтось між ними свище…
Я підступив ще трохи ближче
І враз на місці задубів.
Передо мною муж високий,
Похмуробровий, чорноокий
(А в оці блиски, як ножі!),
Ніс імпозантний, трохи синій,
Соколо-орло-яструбиний,
Під ним вусища, як вужі,
Звисали вниз. При вусах близна,
Від ворогів це даровизна,
Десь князь у битві роздобув.
Обличчя сповнене поваги,
Над ним, немов для рівноваги
Із носом, чуб великий був.
Як глянув я на ту парсуну,
То голову у карк засунув
І затряслись мені литки.
А князь на мене тільки глипав
І золото пшеничне сипав
Вперед, назад і на боки.
Кажу собі: бував ти в світі,
В морози прів, змерзав уліті,
На цвинтарі не раз проспавсь,
Пив воду не з одної річки,
І хліб їв не з одної пічки,
Чого ж ти раптом налякавсь?!
Підходь до нього, навіть близько,
Вклонися чемно, досить низько,
Представся змісця, хто ти є.
Князеві певно ще донині
Ввижаються вилоги сині
І усусуське серце б'є!..
— «Пресвітлий князю Скоропаде,
Я трохи знехтував засади,
Що незголошенпй з'явивсь.
Та я скріпився у відвазі.
Бо в усусуській ми ватазі
Служили разом (я там кривсь).
Як член «Залізної Остроги»,
Не побоявся я дороги,
(Непевні стали знов ліси!),
Прибув з далекого повіту
Для чолобитні і привіту,
А потім — хоч і в свояси!»
Буває так: на небі хмари,
От-от, здається, грім ударить
І дощ на землю захлющить!
Аж тут нараз — ласкаве сонце
Знайшло собі мале віконце,
І вже сміється, вже блищить.
В князя на згадку Усусусів.
Веселка виповзла з-під вусів
І розпогодились чоло.
— «Ви!? Зараз! Вже! «Накрила нічка»,
«Острога», «Човник» і «Збруч-річка»!..
Гей-гей! Гуло колись, гуло!..
Вітайте у моїх хоромах
І будьте, як у себе вдома,
Давайте руку на добро!»
І так стиснув мене сердечно,
Що я подумав: Небезпечно!
Готово тріснути ребро…
Обняття довго не тривало,
А хоч боліло, любо стало,
Що князь мене ще не забув.
Привітний, людяний і милий,
Негордий, незарозумілий,
Такий, як в Легіоні був.
— «Товаришу, евентуальне,
Це з боку вашого похвально,
Що ви мене в глухім куті
Відвідали. Тут справді глухо.
Тому новий язик і вухо
Придасться в нашому гурті.
Ходім у терем. Ви з дороги,
То й обімліли руки-ноги.
Там відпочинете, з'їсте,
А й щось напитись не завадить,
(На те підчаший нам порадить!),
Тоді мені розповісте
Про все, що варто розповісти…
Чи ви не влізли в журналісти?!
— «Ні, князю, я лиш писарчук!»
— «То добре! Ті сварки газетні,
Ті наклепи, хвальби і сплетні,
Часопис випадає з рук.
«Ходім!» І ми пішли в палату,
Хтось може думає — багату,
Де золото блищить з прикрас,
Де гобеліни і дивани,
Майсенські, севрські порцеляни
І зруб японських, хінських ваз.
В притворі — сутінь, меблі сірі,
А на підлозі різні шкіри:
Ведмеді, зубри, кабани,
На стінах висять: стріли, луки,
Шоломи, ратища, шаблюки,
Щити, кольчуги, колчани.
Нараз я в ході зупинився
І на стінопис задивився…
Над ватраном великий герб:
Два бобри сперлися на лапки,
Між ними три червоні цяпки,
А надолині — меч і серп.
— «Цікавить вас герб Скоропадів?
Хоч я іти спочити радив,
Та раз ви стали — поясню.
Два бобри — згадка про Полісся,
Куди мій предок перенісся,
Програвши битву голосну,
Що край Полтави прогриміла,
Карла, Мазепу одоліла
І визвала Петрову месть.
Три пяпки — кров пролита нами
У різних битвах з ворогами,
За віру, націю і честь.
Меч каже, чим ми воювали,
А серп, як працю шанували
І гречкосіяли весь час.
Чи в Понтії, за Мітридата,
Чи в Римі, за Нерона ката,
Чи в княжій Русі, себто в нас.
Це майже все. А докладніше
Я розкажу колись пізніше
І зраджу неодин секрет.
Тепер ходім, бо час минає,
А вам десь голод марша грає!» —
І ввів мене у кабінет.