Та так вже є на світі цьому,
В випадку доброму, чи злому,
Все врешті має свій кінець.
Також і голод мій скінчився,
Я від тарілки відхилився
І спорожнив свій поставець.
Ми встали, знову помолились,
і перейшли у кабінет.
— «Тут — каже князь — вигідно буде.
Не крутяться службові люди,
То й не розноситься секрет.»
От ми засіли, закурили,
Про це і те поговорили,
Князь потім трохи помовчав,
А далі каже: — «Ну мій друже,
Ми на вістки цікаві дуже,
Розказуйте!» І я почав…
… Що на Збручі будують луки
На міст, що зветься мостом злуки
При ньому сто пам'ятників
Для тих міністрів, що в руїні
Трималися партійних ліній
І били ними ворогів.
Є трохи з мостом тим турбацій,
Сварок, протестів, провокацій,
Та все ж будова йде як слід.
І як впевняють оптимісти,
Хоч в те не вірять реалісти,
Готовий буде за сто літ.
… Що наше міністерство моря
Вже скасувало, як говорять,
Воєнні порти в Кам'янці,
А портів тих було нівроку,
Ще з дев'ятнадцятого року,
Коли там збіглися морці.
…Що в війську вже одна команда
Хоч не вгаває пропаганда
За «Вправо в бік» і за «Позір.»
А в штабі ще ведуться свари
За оселедці й шаравари,
За слово «мундур», чи «мундір».
…Що є ще кілька отаманів,
Тих гуляйпільських могіканів,
І кожний має свій мундир.
На щастя всі вони бездітні
І переважно півстолітні,
То й швидко вже настане мир.
…Що в нас два прапори донині
Один з них з жовтим надолині,
А другий з жовтим нагорі.
І хоч вже є закон державний,
Та українець непоправний —
Шанує помилки старі.
…Що як недавно зміркував я,
На захід суне православ'я,
А унія іде на схід.
Що вже по всіх церквах на сході
Вимова українська в моді,
Отці ж без кіс і без борід.
…Що єгомості-галичани,
І білі і Василіяни,
Вже не латинщать обряду,
Що навіть ширші ряси носять,
Що дехто не стриже волосся
І запускає бороду.
Князь, люльку пикаючи, слухав,
А пан-отець табаку нюхав
І задоволено всміхавсь.
Та як зійшло на обрядовість,
Хоч не була це жадна новість,
Духовник з крісла підорвавсь:
— «Я не латинщив, любий брате,
Бо вмію обряд шанувати,
Він в нас від давніх ще часів!..»
Тут князь всміхнувсь якнайсолодше:
— А суплікації, пан-отче?!»
Отець зацукався і сів.
…Що зникло кільканадцять партій,
А всі були багато варті,
Та голови померли їм.
Хоч виглядає це трагічно,
Та ми не впали політично,
Бо ще лишилось двадцятьсім.
…Що по свободі України
Сімсот поетам зрідли міни,
Не стало стежки на Парнас.
Скінчилися «нещасні неньки»,
«Війноньки», «кляті воріженьки»,
Хоч сядь і плач — безбарвний час!
…Що вже одна для всіх літ-мова,
Чи він із Києва, чи Львова,
Чи з Харкова, чи з Бережан.
Так само і один правопис,
Чи повість пише хтось, чи допис.
Хоч є ще неодин «сампан».
…Що право знов набрало права,
І хоч яка б маленька справа,
Павук її не заснує.
Як хтось десь обкраде скарбницю
Державну, той іде в в'язницю,
А навіть перед суд стає…
Багато ще розповідав я
Про те, що тільки зачував я,
Та повторяти це — не варт.
Хоч і цікаве і правдиве,
Хтось може скаже — інвективи,
А хтось подумає, що жарт.
Вкінці до мене князь озвався:
— «Немало, друже, я дізнався,
Спасибі вам за новинки.
Ми тут, як в скиті проживаєм
І не часописи читаєм,
А тропи, зорі і книжки.
Із ваших слів докладно видко,
Що наш народ окріпне швидко,
Бо вже почав любити лад.
Ще три, чотири покоління,
А зійде вруном те насіння
Що сіяне було навгад.»
Отець Ігнат докинув збоку,
Бо по «суплікаційнім» шоку
Відзискав знову мови хист:
— «Мені з газет вистачальні
Відомості Єпархіальні,
І часом щось докине лист».
— «А як там Лицарі Остроги?
Вже від років не маю змоги
Довідатись!» — промовив князь
— «Ніхто ні слова не напише,
Так, ніби наш закон не дише.
Причина, видно, є якась!?»
— «Це справді, князю не в порядку.
Та на мою і інших гадку,
Такий у нас віддавна стиль.
Для русина листа писати,
То так, як козами орати,
Чи пішки йти в слоту п'ять миль.
Розлізлись лицарі по всюдах,
(А лізли майже всі по грудах!).
Одні загрузли при жінках
І світу Божого не бачать,
Одні мов сплять, одні дивачать,
А дехто ходить на руках.
Та є ще досить хлопців, чулих
До товариства й днів минулих,
Ті сходяться то тут, то там.
От, може хтось з них думку кине
Застукати одної днини
І до твоїх запертих брам!»..
Сиджу, чекаю — ані слова!
Загрузла в мовчанці розмова.
Нараз отець відкашельнув
І, видно, хтів про щось питати,
Та не вдалось двох слів сказати
Бо князь рукою помахнув:
— «Ну, гостю, на сьогодні досить!
Хоч пан-отець ще слова просить,
Та я вас мучити не дам.
Пан-отче, запити покиньте,
А ви ідіть і відпочиньте,
Це апетит загострить вам.
Ще до вечері дві години
То й може сон до вас прилине.
Втинайте сміло хропака!
А ми собі старим звичаєм
(Пан-отче, добре?!) тут заграєм
Пікета, може дурака!».
Я поклонивсь — і вже за двері,
І спочивав аж до вечері.
Хотів заснути, та не йшло.
Аж молочну вечерю з'ївши
І трохи ще погомонівши,
Пішов на серйо у стебло…
Чи я ще сплю, чи я маячу?!
Та ні! Докладно, ясно бачу,
Хоч не повірить в те загал.
Ось під вікном, при отамані,
Де місяць срібні ткає ткані,
Стоїть російський генерал!
Високий, сивий, очі світять,
Хоч непорушні — добре мітять,
На грудях золоті хрести,
А біля п'ятого реберця
Кинджал, забитий просто серця,
Не знать — з політики, чи мсти!?