Тікати! Вже з-під ковдри ногу
Спустив я легко на підлогу,
І вже підвівся сам напів.
Та глянувши ще раз на з'яву.
Хоч мав з війни в утечі вправу,
Завмер, закляк і задубів.
— «Не утікай від мене, сину,
А вислухай малу хвилину!»
Гугнявий голос говорив.
— «Не бійся, у житті цілому
Я кривди не зробив нікому,
А декому й добро творив.
Служив я в армії російській,
Як генерал кавалерійський
Аж до останньої пори.
Під Харбіном я люто бився,
Під Горлицями відзначився
Георгіїв дістав аж три.
Та як царя зіпхнули з трону
І плахту підняли червону,
Я армії сказав «мерсі».
Пішов в отставку, оженився,
В Одесі милій поселився,
На жаль — у прикрому часі.
Бо незадовго до Одесси
Прийшли ті ваші Уесеси,
А з ними лицар Скоропад.
Хоч їх було не більше двісті,
Зробили рух у нашім місті,
Рух без оркестр і без парад.
Якісь давали реферати,
Десь до когось зайшли до хати
Співали там своїх пісень:
Про журавлів і про калину,
Про гайдамаків, Україну
І про якийсь воскресний день.
Хоч і мізерні і голодні,
Зробилися відразу модні,
Пішло життя все шкереберть.
А вже довкола Скоропада
Жінок, дівчат — ціла громада.
Кохалися у нім на смерть.
Як десь стрієлецький вечір випав
Жінкам мов перцю хто насипав:
— «Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!»
Щось пошептавши між собою
Ішли на сходини юрбою,
І… сходили на манівці.
Зробилася страшенна каша,
Ба, і моя дружина. Маша,
Фрейліна царського двора,
Що за Росію ризи дерла,
Тепер співала «Ще не вмерла»,
«Ми гайдамаки», «Не пора».
Під вечір все кудись зникала.
До парікмахера — казала,
То на журфікс, то до кравця.
До мене стала непривітна.
Все нарікала, що бездітна,
Що літ їй шкода і вінця.
Я хоч підозрівав, та вірив,
Аж глибину нещастя змірив,
Та небуло вже вороття.
Як раз у ліжко положився,
То більше вже не пробудився.
Кинджал протяв моє життя.
Фрейліна царська, Маша мила,
Мені у серце ніж встромила,
Та в тім не винен Скоропад!
Його сам погляд демонічний
Родив у мужа страх панічний,
У жінки ж еротичний чад.
Як Скоропад почув про драму,
Казав як стій замкнути браму
І в дверях знищити дзвінок.
Нікого в себе не приймав він.
А хоч вини за морд не мав він.
Зразивсь на віки до жінок.
Скажи йому, що я приходив
І радив щоб собі не шкодив,
Безженству щоб зробив кінець.
Нехай для роду і для себе
Не чинить кривди без потреби
І врешті стане під вінець.
Пропали плітки всі й обмови,
Пропала й Маша в морі крови,
Що затопило царський світ.
Нема чого парубкувати
І все те в думці відгрібати,
Що вже присипав попіл літ.
Щороку я сюди приходжу,
Та не щороку тут знаходжу
Когось, хто б цей займав покій.
А хоч не раз знайшов особу,
Вертався я з нічим до гробу.
Усьому винен вигляд мій.
Бо кожний гість, мене як зочив,
То зикнув, крикнув, з ліжка скочив
І вже таскався за поріг.
І ти напудився немало,
Та так тебе замурувало,
Що навіть крикнути не міг.
Спасибі і за те, мій сину,
Тепер спокійно вже спочину.
Не буду шлятись по хатах.
Ну, здрастуй!«…Тут когут запіяв.
І з'яву мов би вітер звіяв.
Лишився місяць, я і страх.
День другий
Будився день. Пов'яли зорі
І тонули в Господнім морі.
Одна зірниця ще цвіла.
Хмарки лежали в небі синім,
Як білі вівці в полонині,
А на полях сиділа мла.
Дрімали трави, спали квіти.
Аж ось надбіг досвітній вітер:
«Вставайте! Мийтеся як слід!»
Листки на деревах зраділи.
«Невже? Невжеж?! — зашелестіли
І задивилися на схід.
А там, на сході, небо зблідло,
Розсвітлене повітря зрідло,
(А в ньому блискають мечі).
Ще мить — пів обрію палає,
Немов горять степи безкраї,
Вогонь на хмари несучи.
Настала тиша молитовна,
Захоплення й пошани повна.
Нарешті шепіт: — «Сонце йде!».
Воно ж велично і помалу,
По сходах вічности ступало,
Зійшло на землю, стало, жде.
Пан півень, заспівайло хору,
Відчув наказ, що йшов знадвору,
І на хористів розкричавсь.
Тоді на замку й коло нього.
На славу чуда золотого
Всеранішній концерт почавсь:
Спершу лише шпаки і коси
І горобці кирпатоносі,
Немов жіночі голоси.
За ними всякі кудкудаки,
Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки,
Немов би тенори й баси.
«Хвала тобі, достойне сонце!
Світило дня, небес віконце.
Хвала тобі, хвала, хвала!»
Коли ж притихли співи гарні,
З хліва, зі стайні і з вівчарні
Оркестра трубна загула.
Телята блеялн як флейти,
Мичали вівці як клярнети,
Бугай, як гелікон рикав,
Вальторнями іржали коні.
Корова грала на пузоні,
А пес, як бубон, такт давав.
Пресвітле сонце усміхалось,
Щораз то вище підіймалось,
Позолотило темний став,
Зробило храм з млина старого…
Та я не бачив більш нічого,
Бо знов до подушки припав.
Розплющую нарешті око,
Дивлюся — сонце вже високо,
Година восьма… Боже мій!
Таж князь встає о восьмій зрання
І п'є з духовником снідання!..
Я з ліжка вискочив мерщій.
Швиденько вбрався, хутко вмився
І до їдальні йти пустився,
Аж тут і джура мій навстріть:
— «Я власне біг, щоб вас будити.
Казали князь на чай просити.
Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!»
— «Добридень вам!» — «Добридень друже!
Як спалось? Як повітря служить?»
— «Спасибі, добре!» І те-де.
Звичайні ранні привітання,
Без них снідання — не снідання,
Без них їда у рот не йде.