Чи справді, чи мені здавалось,
Що князь, при запиті, як спалось,
Так ніби зморщив був чоло.
А й пан-отець теж оком глипав,
Чи дійсно сон мій добре випав
І чи нічого не було.
Та я рішив, про дива ночі
Спитать князя в чотири очі,
А не при пан-отцю — у шість.
Хоч певно про страшного духа
Шептали в замку всі до вуха.
Коли з кімнати вирвав гість.
Ніхто з них не спитався прямо,
А я собі мовчав так само,
То й домислам поклали край.
Ми ще хвилину гомоніли,
Молитву змовили, засіли
І стали пити ранній чай.
А що в пивниці й цього року
Значний був брак вина і соку,
Тож на столі з'явився ром.
Ми до відома це прийнявши,
Чайку до рому домішавши,
Скріпили ум, просяклий сном.
Розмови йшли про різні речі:
Про наші мрії молодечі,
Про те, як мчить за роком рік,
Про світлотіні парубоцтва,
Коли ж торкнувся я жіноцтва,
То князь умить скрутив убік:
— «Сьогодні дав нам Бог погоду
Ходімо трохи до городу,
Дихнем повітрям запашним!»
Тут пан-отець додав дві слові:
— «Ви дихайте собі здорові.
На жаль я ні!» — і зник як дим.
Князь усміхнувся: — «Йде неділя
Нам — відпочинок і дозвілля,
Для нього праця настає.
Здається проповідь готовить,
Тому хвилину кожну ловить.
У всіх духовників так є.
Як від австрійського монарха
Я їздив раз до патріярха
У Царгород, то ждав три дні,
Бо патріярх писав завзято
Велику проповідь на свято
І не давав листа мені.
На передмісті Царгороду
Я пережив тоді пригоду
Таку, що й досі чую дрож.
Зайшов я в турка до гарему…
Та залишім ту прикру тему,
А йдім тепер у царство рож!»
І ми пішли. В городі квітів,
Мов збіглися з кількох повітів.
Дивлюсь — між квіттям будяки!
— «Чому городник твій, як бачу,
Дає паношитись будяччю?
Воно ж заглушує квітки!»
А князь на те: — «В людей так само:
Чи зайдеш в ліп'янку, чи в замок,
Усюди трапиться будяк.
Крім цього, друже, в нашім роді
Віддавна будяки в городі,
А почалось воно ось як:
Одного разу хан буджацький
Наскочив на загін козацький
І вирубав його ущент.
Один мій предок врятувався,
Бо хитро в будяки сховався.
І звідси цей наш сантимент!»
Таку пригоду розповівши,
Стежками білими провівши,
На лавку посадив мене
І споглядав на мене збоку,
Як я красками бавив око
І пив повітря запашне.
І він і я мовчали вперто,
Нарешті князь: — «Скажіть одверто,
Чи добре спали ви цю ніч?»
— «Не дуже, але не жалію,
Бо чув і бачив чудасію,
Що буде дивом для сторіч».
— «Скажіть, будь ласка, що за диво?!
Спитався князь мене квапливо.
— «Прийшов російський генерал».
— «Ах генерал… Приходив, значить!
Коли нарешті він пробачить.»
— «А в серце вбитий мав кинджал».
Здригнувся князь: — «У серце вбитий!..
І як той вид несамовитий
Ви видержали, не втекли?!
Там неодин вже клався спати,
Та кожний з них тікав з кімнати,
Куди їх ноги понесли.»
— «Я не тікав, сидів відважно
І слухав слів його уважно,
Цікава розповідь була.
(Це я брехав, та хто не бреше,
Коли відвагу в серці креше,
Як небезпека вже пройшла?!)
Оповідав, як люто бився,
Коли і де він відзначився,
Які медалі мав за це…
(Князь низько голову понурив,
То торгав вус, то брови хмурив,
То тер долонею лице).
Згадав, як скромно до Одеси
Прийшли з тобою Уесеси,
Яке ти враження робив…
(Князь замахав спершу руками.
Та перестав, застиг на камінь
І твердо в землю очі вбив).
Як заварилась потім каша
І як його дружина Маша
Ножем позбавила життя»…
(Князь, ніби вжалений, підскочив
І процідив: — «Чого він хоче?
Яке придумав каяття?!»)
— «Казав, що стихли потім плітки.
Бо дійсність потвердили свідки,
Що ти не винен ні за гріш»…
(В князя обличчя прояснилось:
— «Мені не марилось, не снилось!
Коли б я знав був це раніш!»)
— «А на кінець тобі він радив
Продовжувать рід Скоропадів.
Не всі ж жінки такі, як та!..»
(Князь знову замахав руками:
— «Я раз на все порвав з жінками:
Хай буде навіть золота!»)
— «Не треба, князю, золотої!
А вірної, в житті меткої.
Гуде ж про них історія.
От — жінка нашого Романа,
Чи рогатинська Роксоляна,
Тереса, чи Вікторія!»
Князь вус погладив, потім каже:
— «Ніхто їх вірности не змаже.
Це все було в часах старих!
Та ви про наші дайте доказ,
Що серце в жінки не на показ,
А зміню погляд свій на них».
— «Немало, князю, їх і нині,
Не так вгорі, як удолині,
Та їх достойні імена
Ніхто ніколи не запише
І для потомків не залишить,
Хоч варта цього неодна.
От, комарнянська деканівна,
Постава, рухи — як царівна,
Інтелігентна, знає світ,
Побожна, мила, роботяща,
На всю околицю найкраща.
А в тобі любиться від літ.
Хоч мала женихів багато,
Хоч намовляли мама й тато,
І впала неодна сльоза,
Два питомці, суддя, професор,
Директор, лікар і посесор —
Усі дістали гарбуза.»
— «Ну, добре, — каже князь — кохає,
Сватів за двері випихає,
Все через мене. Так, чи ні?!
Чому ж то жаден мій знайомий,
Якому факт цей був відомий,
Про нього не сказав мені?»
— …Бо ти, мій князю, тут замкнувся,
Від нас усіх мов відсахнувся,
Зробив зі свого замку скит.
Хто ж мав відвагу йти до тебе
Без спеціяльної потреби?
Не приймеш — буде сміх і встид.
Коли мені сказати вільно —
Занадто все береш розбільно.
Причиною: яга якась!
Ти ж сам казав і світ не криє,
Що між людьми теж будяки є»…
— «І будячихи» — вставив князь.
Поглянув я на Скоропада,
З обличчя зникла вже досада
І очі втратили всю твердь.
До жартів навіть став охочий.
То ж думаю, він рід жіночий
Ненавидить, та не на смерть.