— «Всі знаємо те дивне чудо,
Що сталось між юдейським людом,
Як з немічного юнака
Юрба чортів, хоч і нерадо,
Вселилася у свинське стадо
І — далі, в воду сторчака.
Лишилося паця-сирітка,
Що не попало в кігті дітька,
Бо в той момент кудись пішло,
Нікого з рідних не знайшовши,
Боялося крутитись довше
І поплелося у село.
Дивився я на ті створіння
І мав легеньке підозріння,
Що князь мисливців конкурент.
Та зараз наче стало встидно,
Коли говорить так, то видно,
На все те має документ!
На цім оглядини скінчились
І ми до хати йти пустились,
Аж тут на землю голуб сів.
Хто зна, чи не з голубки тої,
Що на Ковчег літала Ноїв?!
Та запитатись я не вспів.
Бо ось до нас підбіг дворецький,
Старий, та з рухів молодецький,
На «струнко» став, чи на «позір»
І зголосив: — «Якісь незнанці,
Бандити, гості, чи повстанці
Минули вже рудецький бір.
А їде їх сюди чимало,
Бо аж вороння закружляло
І курява стоїть як вал.
Наказуй князю, що зробити,
Чи вже на сполох затрубіти
І відчинити арсенал?»
Князь випрямивсь, насупив брови,
Прищулив очі і промовив:
— «Трубіти сполох! Всі на мурі
Набити цвяхами гармату,
На браму запустити крату,
А не пролізе навіть щур!
Хай кухар вмить смоли нагріє,
Нема смоли, то хоч олії,
Нема олії, то води.
Ворожу лаву припустити,
Окропом спереду облити,
А псів пустити на зади!
Стрільцям роздати всі мушкети,
Для нас великі дві люнети,
Для мене ріг, шолом і лук.
Загальна тактика така є:
Відважно прати, чим хто має,
Робити, чим хто може, гук!»
Таку інструкцію діставши,
Військову честь князю віддавши,
Дворецький підтюпцем побіг.
А хоч тяжке було хлопище,
То за хвилину, дві найвище
Вже грав його воєнний ріг.
На знак той із усіх усюдів
Збігалися службові люди:
І пастухи і птахарі
І конюхи і княжі джури,
Жадні пригод і авантури,
Вкінці дружинники старі.
Люд біг з сокирами, з ціпами,
Із соховилами, з дрючками,
А дехто люшню взяв на рать,
Якийсь «самсон» з'явився з дишлем
І викрикнув: — «До пекла вишлем,
Хто схоче замок здобувать!»
— «Дворецький! Відтрубіти сполох!
Це не Григоріїв, не Волох,
Не геній тачанок Махно.
А славні лицарі «Остроги»
В мої навідались пороги,
В моє заглянули вікно!
Коня! «Ахметка»! В цю хвилину!
А гостеві його конину!
Один із джурів їде теж.
На розтвір брама! Хлопців лава,
Нехай кричить при в'їзді «Слава»,
А прапор — на найвищу з веж!»
На вістку цю, Отець Ігнатій,
Хоч як на фронті був зайнятий,
Прибіг із радісним лицем:
— «Острога!» Хлопці! Боже Милий!
Летіть, гоніть, біжіть щосили
І всіх в полон беріть живцем!»
Князеві привели «Ахметка»,
Притюпала й моя хабетка,
Ми сіли й рушили в цю мить.
І вже позаду замку брами,
І вже лиш простір перед нами,
І вже лиш вітер нам шумить…
Лелека, як служив при війську,
Мав сотню там кавалерійську,
То й знав кіннотний ритуал.
Тепер, як тільки догадався,
Хто це від замку наближався,
Пустив коня в парадний чвал.
Під'їхав, став, прийняв поставу,
Підніс угору руку праву,
А ліву до грудей приклав.
В князя вдивився оком бистрим
І голосом твердим, врочистим:
— «Рука і серце!» — проказав.
Те саме ми з князем зробили,
— «Рука і серце» — повторили.
(Це був лицарський наш привіт
Ще від Розвадова старого).
А брат Лелека після того
Князеві склав детальний звіт:
— «Пресвітлий Комтуре Закону!
Із України й з закордону,
Із міст із сіл, з долин і з гір
Зібрались лицарі «Остроги»,
Уперше після перемоги,
Відбути свій лицарський Збір.
А що припадком поміж нами
Знайшлися теж лицарські дами,
То ми спинилися отут,
Бо в тебе, як голосить фама,
Для всіх жінок заперта брама,
От ми ні в двері, ані в кут.
Пресвітлий Комтуре, не сердься,
Та лицарі не мали серця
Шукати десь для них кутка.
Це не ґорґони, не медузи,
А лагідні стрілецькі музи:
Малярства, пісні і танка»…
Князь звіт прийняв, не ворухнувся,
Лиш раз під вусом усміхнувся,
Коли довідавсь про жінок.
Хвилину ще з думками бився,
Вкінці либонь на щось рішився,
Бо підступив конем на крок.
— «Радію, друже, невимовно
І вас вітаю поголовно,
Мій дім — ваш дім. А щодо дам,
Журитися нема потреби,
Усіх запрошую до себе
І честь належну їм віддам.
Давай же руку, любий друже.
Стужився я за вами дуже,
То й обійняти всіх вас рад.
Тепер ти їдь по товариство,
Скажи, нехай рушають бистро,
А ми вертаємось назад!»
По цім коневі дав острогу,
Кінь вискочив якраз на ногу
І вихром комтура поніс.
А я шепнув ще до Лелеки,
Що вже немає небезпеки,
Бо згинув антидамський біс…
На замку, як в горшку кипіло,
Дворецький добре взявсь за діло
І кожному роботу дав.
Ці підмітають, ті виносять,
Тамті траву довкола косять,
Щоб терем краще виглядав;
Усе те князь, мов переочив,
Заїхавши, з коня зіскочив
І в хату поспішив мерщій.
Там, заки джури ще наспіли,
Гукнув, аж шиби задзвеніли:
«Стрілецьку шапку й однострій!»
І я побіг сяк-так прибратись,
Помитись трохи, причесатись,
Стрясти представника тягар.
Хай інші вже проводять діло!
Та лихо Юру підсадило —
Прийшов по срібний гонорар.
Я навіть дати вже мав намір,
Та враз почув знадвору гамір
І «Слава» радісне, грімке.
Кажу: «Ти, Юро май довір'я!»
І швидко з хати на подвір'я!
А там побачив я таке:
Крізь челюсть замкової брами
Вози в'їжджають за возами
І уставляються рядком.
Отець Ігнат як сонце сяє
Й, забувши, що в руках тримає,
Благословить усіх гачком.