Лицарство і лицарські дами,
І капелюхами й руками
Отцеві віддають поклін.
А князь при вході до палати
Стоїть, гостей щоб привітати
І завести в затишшя стін.
Він — у стрілецькім однострою,
В такім, як був колись у бою,
На бакир шапка, тільки вус
Пішов у низ і став буйніший,
І обвід тіла обширніший,
А так — класичний Усусус.
Дивився я і любувався,
Як в'їзд на замок відбувався,
Радів, що все пішло як слід.
Благословив нічного духа,
Князя, що слів моїх послухав
І джуру, що заніс мій звіт.
Тим часом гості пил струсили
Й до Скоропада підступили.
Він усміхавсь привітно всім.
Жіноцтво цілував у ручку,
Чи мала перстень, чи обручку,
І повторяв: «Гість в дім — Бог в дім!»
З мужчинами пішло все гладко.
Ці підступали за порядком
І кожний праву підіймав,
А ліву руку клав на груди,
На знак, що вірний був і буде.
— «Рука і серце» — заявляв.
Отець Ігнат вітав сердечно
І всіх поклепував поплечно.
— «Здоров був. друже. Стільки літ!».
— «Егеж, так-так! Багато років».
— «А час, як та вода з лотоків
Пливе від нас на другий світ».
Ви бачили порожній вулій?!
Стоїть собі сліпий, нечулий.
На шапці мох, кругом бурян,
Та ось дав пасічник до нього
В погідний день роя нового
І вулій грає, як орган.
Так грав і терем Скоропадів,
Як князь гостей туди впровадив
І ті повсюди розбрелись.
Лицарські голоси гуділи,
Жіночі перлами дзвеніли
І срібним потічком лились.
Князь, пильно гостями зайнятий,
Ходив з кімнати до кімнати
І приступав то тут, то там.
Усюди, де почав розмову,
Мав для мужчин цікаве слово,
А гладкий комплімент для дам.
В однім гурті ішла повчальна
Дискусія орієнтальна:
Про персів, турків, про Коран.
Хтось там сказав: — «Іслям цікавий,
Та для жіноцтва не ласкавий,
В подружжі муж — всевладний пан!»
Зачувши цю останню фразу,
Господар підступив, та зразу
Ще голосу не забирав,
А тільки інших пильно слухав.
Нарешті вусами порухав,
Підніс брову і так сказав:
— «Коли іде про дива Сходу,
Я розкажу одну пригоду,
Що в Царгороді мав я раз,
Як від австрійського монарха
Возив листа до патріярха
І мусів ждати довший час
На відповідь. От, пригадав я,
Що в Відні, як студіював я
І загощав до амбасад,
То подружив тоді, як з братом,
З одним турецьким дипломатом,
Людиною старих засад.
Він говорив: — «Усе і всюди
Ви, європейці, дивні люди,
До ваших я не звик понять.
У вас гареми висмівають,
За полігамію карають.
На «поліамію» ж летять»,
Недовго він пробув у Відні.
Його думки занадто «східні»
Були Франц-Йосипу не в смак.
То й вийшла з цього авантурка —
І вітер звіяв мого турка,
Ніхто не знав, коли і як…
Блукаючи по Істамбулі,
Згадав я ті часи минулі,
А що адресу друга мав,
Узяв підвізника й поїхав.
Яка ж була взаємна втіха,
Як щиро він мене приймав!
Хоч алькоголю ні краплини
Не домішав він до гостини,
А тільки каву і сорбет,
Та настрій був у нас прекрасний,
Безжурний, щирий, теплий, ясний,
І жарту блиск і думки лет.
Ми довго-довго говорили,
Смачне нарґіле покурили,
Вкінці збирався я вже йти.
Тоді мій турок: — «Хочу брате,
За честь для мене і для хати
Тобі дарунок піднести.
Ось лук грізного Тамерляна,
А ось пантофля Солімана,
Чи може хрестоносця меч!
До вибору усе те маєш.
Скажи, чого собі бажаєш?
Не відмовляйся й не переч!»
Тоді якась нечиста сила
Мене до жарту спокусила:
— «Ми, українці, не берем
Ніяких подарунків з хати.
Тож замість чимсь обдарувати,
Введи мене у свій гарем!»
(Паням зробилось трохи встидно,
Тож князь добавив: — «Очевидно,
Я подивитися хотів!»)
Мій турок довго вуса смикав,
А потім євнуха покликав
І щось там з ним пошепотів.
Евнух підніс із дива брови,
Та ніже слова не промовив,
Вклонився й виплив за поріг.
Кажу до турка: — «Нащо цього!?»
— «Пошанувати гостя мого!
Ти зажадав, не дати — гріх!»
Не помогли ніякі просьби.
Я бачив, що мені прийшлось би
На віки з другом розійтись.
Тож дав за виграну. Пропало.
Заліз нехотячи в кабалу,
Не вилізти, хоч як крутись.
За п'ять хвилин євнух вернувся,
У три погибелі зігнувся,
Дав знак, ми рушили за ним.
Ввійшли до першої кімнати:
Стоїть туркеня серед хати
І сяє зором чарівним.
Мій турок підступив до феї:
— «Скидай чарчаф» — сказав до неї.
Очима блиснула: — «А він?!»
— «Він буде тут. Скидай!» — «Не скину.
Я лиш твоя. Скоріше згину!»
І поклонилась до колін.
— «Лиши!» — кажу до нього стиха.
Та словом тим ще більше лиха
Я викликав. — «Ні! Я сказав!
Скидай чарчаф!» — «Не маю сили.
Я лиш твоя, мій пане милий»…
І похилилась, як лоза.
— «Не видержу такої кари!»
І враз, мов блискавка з-за хмари,
В її руках кинджал мигнув.
Евнух прискочив, та спізнився,
Кинджал у груди феї вбився,
Уста і очі їй замкнув.
Ми кинулися рятувати,
Та як при мені роздягати?
— «Я йду по лікаря» — кажу.
І користаючи з нагоди,
За капелюх і вже на сходи,
І вже надвір і вже біжу.
Знайшов я лікаря. Був близько.
Старий, засалений турчисько,
Так ніби кухар, чи різник.
Він підтюпцем побіг зі мною,
Та перед брамою самою
Я попрощав його і зник.
Добився з трудом до готелю,
Та ані думав про постелю,
Сидів, курив і гриз уста.
А як заглянув день у хату,
Я рушив до патріярхату
І врешті там діждавсь листа.
Відсунувши цю перешкоду,
Я виїхав із Царгороду
Експресом, званим «Оріент»,
Та всю дорогу перед мною
Стояв примарою страшною
Отой кривавий інцидент»…