Ферма процвітала, на ній панував суворий лад, вона навіть розширилася за рахунок двох ділянок, куплених у містера Пілкінгтона. Будівництво вітряка нарешті було успішно завершене, й тепер фермі належали віялка та елеватор, не кажучи вже про кілька новобудов. Уїмпер здобувся на бідарку і вже не ходить пішки. Електрика на Скотохуторі так і не з’явилася, але вітряк молов зерно, що давало фермі непогані прибутки. Тваринам довелося ще немало потрудитися, адже треба було поставити динамомашину. Але про добробут, що його так яскраво змальовував Сноубол — електрика в стійлах, холодна та гаряча вода, триденний робочий тиждень — уже не йшлося. Наполеон відмовився від усіх цих ідей, оскільки вони суперечили духу Анімалізму. Істина, сказав він, полягає в безперервній праці й помірності.
Часом здавалося, що хоч ферма багатіє, але це не має якогось стосунку до тварин, — хіба що до свиней та собак. Можливо, такі думки виникали через те, що на фермі було дуже багато свиней і дуже багато собак. Звичайно, вони не лишалися осторонь роботи… Вони були завантажені по саму зав’язку, як не втомлювався пояснювати Верескун, нескінченними обов’язками щодо контролю й організації праці на фермі. Багато з того, ще вони робили, не кожен міг збагнути. Наприклад, вони складали зведення, звіти, протоколи, пам’ятні записки, і від усього цього прямо залежав добробут ферми. Так вважав Верескун, і все-таки ні свині, ні собаки не створювали своєю працею ніякої поживи, а їхній могутній колектив відзначався рідкісним апетитом.
Що ж до інших, то їхнє життя не змінилось. Вони так само потерпали від голоду, спали на соломі, пили з колод і трудилися на полях: взимку їм дошкуляв холод, а влітку гедзі. Часом старі мешканці скотарні силкувалися згадати, краще чи гірше їм велося в перші дні після Повстання — і не могли. їм ні з чим було порівняти теперішнє життя: єдине, що в них було, — це повідомлення Верескуна, котрий, озброївшись цифрами, доводив, що всім з кожним днем краще. Тварини відчували, що проблема зайшла в глухий кут, та в них і часу не лишалося, аби розводитись на цю тему. Тільки старий Бенджамін міг пригадати кожний свій день, і він знав, що так було завжди, не краще й не гірше — голод, злигодні, розчарування; такий, казав він, нездоланний закон буття.
І все-таки худобу не полишала надія. Більше того, вони ніколи не втрачали почуття гордості за те, що їм випала така честь — бути мешканцями Скотохутора. Адже в цілій Англії не було ферми, якою б володіли й управляли самі тварини. Навіть молодь, навіть ті, кого купили за десять чи двадцять миль від Скотохутора, відчували свою причетність до великого дива: коли гримів салют, а зелений прапор починав майоріти на вітрі, вони пригадували оповіді про те, як було вигнано Джонса, викарбувано Сім заповідей й здобуто перемогу над Людством у великих битвах. Ніхто не був забутий і ніщо не було забуто. Віра в передбачену Майором Республіку тварин, яка розкинеться на зелених полях Англії, де не ступатиме людська нога, продовжувала жити. Колись цей час настане, можливо, нескоро, можливо, ніхто з нинішніх мешканців Скотохутора не дочекається його, але настане неодмінно. І всі знали мелодію гімну «Тварини Англії», хоч ніхто не зважувався виконувати його вголос. Так, жилося важко, й не всі надії збувалися, але вони розуміли, що не такі, як інші. Якщо й голодували, то не тому, що годували деспотів-людей; якщо вимотували із себе жили, то все одно задля себе. Ніхто з них не ходив на двох ногах. Ніхто не знав слова «хазяїн». Усі були рівні.
Якось на початку літа Верескун наказав овечкам іти за ним і повів їх у віддалений закуток ферми, порослий березняком. Там вони провели тиждень, скубучи молоді пагінці. Верескун навчав їх нових пісні, й для цього вони потребували усамітнення.
Одного чудового вечора, якраз тоді, коли овечки повернулися, тварини почули схвильоване іржання Кловер і зупинилися в подиві. Коли іржання повторилося, всі галопом помчали на ферму. Вскочивши в двір, побачили те, що збентежило стару кобилу.
Верескун ішов на задніх ногах. Не без труднощів несучи своє черево, перечіпаючись копитом об копито, він, проте, благополучно пробалансував через двір, а за мить вийшла вервечка свиней — і всі на задніх ногах. У одних це виходило зграбніше, інші ж явно потребували підпорки, але всі вони, тримаючись вертикально, зробили коло. Пролунало собаче гавкання, врочисте кукурікання чорного півня, й з’явився сам Наполеон. Пихатий і величний, він прошпацірував двором, оточений псами.