— Мені мало що лишилося додати. Я тільки повторю: пам’ятайте, що ваш обов’язок — боротися з людьми й протидіяти всім їхнім намірам. Кожен, хто ходить на двох ногах, — ворог. Кожен, хто ходить на чотирьох ногах або ж має крила, — друг. І пам’ятайте також, що в змаганні з Людиною ми не повинні їй уподібнюватися. Навіть здобувши перемогу, відкиньте все, що створила Людина. Жодній тварині не слід жити в домі, спати в ліжку, носити одяг, вживати алкоголь, палити, торкатися грошей або ж займатися торгівлею. Всі людські звички — це зло! Окрім того, жодна тварина не повинна гнобити своїх родичів. Слабкі чи сильні, розумні чи дурні, — ми брати! Жодна тварина не має права вбивати інших тварин. Усі тварини рівні.
А тепер, товариші, я розповім вам сон, який побачив минулої ночі. О, ні, в моїй мові бракує барв, аби змалювати вам цю мрію. Це була мрія про те, якою стане земля після того, як остання людина щезне з її лиця. І пригадалося мені давно забуте… Багато років тому, коли я був крихітним поросятком, моя мати й вся наша рідня любили наспівувати прадавню пісню, з якої вони знали лиш три рядочки й мелодію. Вона в пам’ятку мені з дитинства, хоча минуло стільки часу… І от — о, диво! — минулої ночі ця пісня прийшла до мене разом із мрією; де не взялися слова, які, я певний, співали наші пращури і які, здавалося, були навіки втрачені в пам’яті поколінь. Я подарую їх вам, товариші! Я вже старий, мій голос хрипить, та ви підхопите за мною, і у вас це вийде краще. Пісня називається «Тварини Англії».
Старий Майор прочистив горло й затягнув… У нього й справді був хрипкуватий голос, однак хвилююча мелодія, щось середнє між «Клементиною» і «Кукарачею», лунала достатньо виразно. Слова ж були такі:
Спільне виконання пісні надихнуло тварин. Як тільки Майор дійшов до останнього рядка, вони завели її спочатку. І найбільші тупаки спромоглися опанувати мелодію та кілька слів, а в найздібніших, таких як свині чи собаки, гімн рвався з глибини їхніх душ. Трохи зусиль, аби притертися один до одного, — і вся ферма одноголосно ревнула «Тварини Англії». Корови вимукували, собаки вигавкували, овечки вимекували пісню, коні іржали й качки крякали. Це всім їм давало таку втіху, що вони бралися до співу п’ять разів, за кожним заходом краще, співали б і до ранку, коли б…
Лемент збудив містера Джонса, й він вибрався з ліжка, певний, що в двір ускочила лисиця. Схопив рушницю, яка завжди стояла біля ліжка, й кілька разів вистрелив у темряву. Кулі дзенькнули об стінку стодоли, й збори довелося припинити. Всі розбіглися по своїх місцях, і ферму пойняв глибокий сон.
Розділ II
Через три дні старий Майор заснув і не прокинувся. Його поховали в саду.
Сталося це на початку березня. Протягом наступних місяців таємна діяльність набула великого розмаху. Майорова промова спонукала більшість найкмітливіших мешканців ферми глянути на власне життя під новим кутом зору. Вони не знали, коли збудеться передбачення великого кнура, у них не було жодних підстав сподіватися, що це станеться за їхнього життя, проте в одному вони не сумнівалися: Повстання належить готувати.
Просвітянська та організаційна робота, звичайно, лягла на плечі свиней, чиї видатні розумові здібності були загальновизнані. Серед цих інтелектуалів явно вирізнялися два кабанчики — Сноубол і Наполеон, яких містер Джонс відгодовував на продаж. Наполеон був дебелий і навіть аж лютий з вигляду беркширський кнур, єдиний такий на фермі. Радше мовчазний, як говіркий, він, проте, мав репутацію особи з подвійним дном. Сноубол по слово до кишені не ліз, був жвавий та винахідливий, хоч і не без вітру в голові. Інші свині ще не вийшли з віку поросят. Найбільшої популярності серед них зажив куценький та тлустенький, а проте вельми прудкий Верескун — з кругленькими щічками, неспокійними очицями і голосом, що проймав до печінок. Він зростав у блискучого оратора. Досліджуючи якусь складну проблему, він кидався на всі боки, смикаючи хвостиком, і це надавало його промовам особливої переконливості. Подейкували, що Верескун спроможний довести, що біле — це чорне, й навпаки…