Утрьох вони творчо осмислили ідеї старого Майора й скомпонували їх у струнку світоглядну систему, яку назвали Анімалізмом. Його основи вони викладали на таємних збориськах у стодолі — протягом кількох ночей на тиждень. Спочатку проводирі зіткнулися з тупістю й байдужістю худоби. Дехто вважав за вкрай потрібне бути лояльним до містера Джонса, якого вони величали Хазяїном, або ж кидав недоумкуваті зауваження на кшалт: «Містер Джонс нас годує. Коли його не стане, то ми помремо з голоду». Інші питали: «Нащо нам дбати про те, що буде після нас?» Або: «Якщо Повстання не здійсниться за нашого життя, то який сенс трудитися заради нього?» Свині терпляче пояснювали, що це суперечить духові Анімалізму… Найбезглуздіше запитання виникло у Моллі, білої кобилки: «А чи буде після Повстання цукор?»
— Ні, — твердо відповів Сноубол. — Ми не збираємося виробляти цукор. Та й нащо він тобі? Досить вівса і сіна.
— А чи буде мені дозволено носити стрічечки в гриві? — не вгавала Моллі.
— Товариші! — мовив Сноубол. — Ці стрічки, які засіли у тебе в голові, — символ рабства. Невже ти не в змозі утямити, що свобода дорожча від стрічечок?
Моллі згідливо кивнула головою, однак було схоже, що на цей предмет у неї склалася власна думка.
Ще важче далося свиням спростування брехні, яку пустив ручний ворон Мозус. Улюбленець містера Джонса, пліткар і базікало, він усе ж таки був мастак на вигадки. Мозус поширював чутки про існування таємничої Гори Смоктунців, куди тварини потрапляють після смерті. Вона — за хмарами на небі, й там неділя сім разів на тиждень, конюшина квітує цілий рік, а грудки цукру та макухи виростають просто на кущах. На фермі Мозуса не терпіли за ледарство, але в Гору Смоктунців дехто вірив, і свиням довелося докласти чимало сил, аж доки вони переконали всіх, що такої країни не існує.
Найвідданішими були тяглові коні — Кловер і Боксер. Думалось їм вкрай сутужно, тож, раз і назавжди визнавши свиней за поводирів, вони вбирали в себе все, що ті казали, а потім втовкмачували його іншій худобі. Коні ходили на всі стодольні збориська й першими заводили «Тварини Англії», чим завершувалася зустріч.
І повелося так, що Повстання спалахнуло раніше, а здійснилося значно легше, аніж хтось міг це уявити.
Скорий на розправу містер Джонс свого часу був непоганим фермером, та доля від нього відвернулася. Витративши прірву грошей на судову тяганину, він занедбав господарство й почав пиячити. День у день висиджував на кухні в кріслі-гойдалці — переглядав газети, прикладався до пляшки, годував Мозуса крихтами хліба, вимоченими в пиві; робітники ж байдикували й тягли все, що погано лежало. Поля заросли бур’яном, огорожа падала, а тварини часто лишалися негодованими.
У червні збіжжя достигло. Напередодні середини літа — дня, який випав на суботу, — містер Джонс поїхав до Уїлінгтона й так укотентувався в «Червоному леві», що дістався додому лише у неділю пополудні. Подоївши вранці корів, наймити подалися ловити кроликів, не подбавши про худобу. Удома містер Джонс негайно вклався спати на лежаку, накривши обличчя газетою, а це означало, що мешканці ферми мусили голодувати до самого вечора. Терпець їм урвався! Одна корова рогами вибила двері до засіків, й туди негайно рвонули всі тварини. Містер Джонс прокинувся і разом з чотирма помічниками прибув на місце події. Батоги аж свистіли в їхніх руках! Однак гнів зголоднілого товару хлюпнув через вінця, і всі як один кинулися на своїх гнобителів. Людей штовхали та били з усіх боків, і раптом ті збагнули, що вже не господарі становища. Вони й гадки не мали, що бидло здатне на таке: шаленство тих, з ким вони звикли поводитися недбало, перелякало їх до смерті. Іншої ради, як чкурнути геть, вони не бачили, й за мить усі п’ятеро чимдуж мчали путівцем до великої дороги, а худоба піднесено наздоганяла їх.
Побачивши з вікна спальні це видовище, місіс Джонс прихапцем покидала до саквояжа що трапило під руку, й втекла через чорний хід. Мозус зірвався зі своєї тички і, сполохано каркаючи, полетів за нею.