Незабаром з’ясувалося, куди пропадає молоко: потрапляє в свинячу годівницю. Достигли й ранні яблука — вітер струшував їх на траву. Нібито всі мали на них однакові права, та одного разу яблука зібрали й перенесли в приміщення для свиней. Дехто запротестував, але це нічого не дало. Тут навіть Наполеон і Сноубол дійшли консенсусу. На Верескуна поклали обов’язок роз’яснити ситуацію.
— Товариші! — репетував він. — Сподіваюся, ви не запідозрюєте нас, свиней, у тому, що ми так поводимося з причини дрібного егоїзму? Багато хто з нас терпіти не може ні молока, ні яблук, а сам я їх на дух не зношу. Єдине, задля чого ми мусимо їх споживати, — це здоров’я. Яблука й молоко, — наукою доведено, товариші, наукою! — доконче потрібні свиням, щоб тримати себе у творчій формі. Ми, свині, трудівники інтелектуального фронту, процвітання ферми й організація праці залежить тільки від нас. День і ніч ми невтомно дбаємо про ваш добробут. Ми п’ємо молоко та їмо яблука тільки заради вас. Знаєте, що станеться, коли ми, свині, не зможемо виконувати свої обов’язки? Повернеться Джонс! Так, знов над нами запанує Джонс! І я певен, товариші, — голос Верескуна, який кидався навсебіч, метляючи хвостиком, тут перейшов у хлип, — я певен, товариші, що серед нас не знайдеться жодного, хто змирився б з поверненням Джонса.
І справді, не знайшлося. Коли становище постало в такому світлі — який міг бути опір? Свиняче здоров’я — ось найактуальніша проблема. Без зайвих слів усі погодились, що й молоко, і падалиці, а, окрім того, значну частину яблук, що достигають, належить берегти для свиней і тільки для свиней.
Розділ IV
На кінець літа вісті про події на Скотохуторі поширились по всій окрузі. Щодень Сноубол і Наполеон посилали голубів, щоб ті розповідали мешканцям навколишніх ферм про історію Повстання та навчали їх гімну «Тварини Англії».
Майже весь час містер Джонс сидів у «Червоному леві» в Уїлінгтоні й кожному, хто хотів його слухати, розповідав про жахливу несправедливість, яка випала на його долю. Подумати лишень! Якесь бидлюччя забрало у нього власність. Інші фермери не проти були поспівчувати йому, але з допомогою не квапились. Потай кожен з них міркував: а чи не перепаде йому що-небудь від біди, яка спіткала містера Джонса? Бог послав Джонсу не найкращих сусідів. Один з них, власник ферми Фоксвуд — великого і геть занедбаного маєтку з виснаженими пастівнями та напівзогнилою огорожею — містер Пілкінгтон був безжурний джентльмен, якого цікавили полювання або риболовля — залежно від сезону. Інша ферма, меншого розміру, але в кращому стані, належала містеру Фредерику, котрий постійно займався судовими позовами й мав репутацію людини, ладної за шилінг хоч кому вчепитися в горлянку. Обоє так не любили один одного, що об’єднатися бодай для захисту власних інтересів практично не могли.
Проте їх налякало Повстання, й вони не на жарт були занепокоєні тим, щоб і їхня живність не взяла собі чогось у голову. Для початку вони вирішили на пні знищити саму ідею про тварин, які самі управляють фермою. Та за два тижні там усе розвалиться! — казали вони. Тварини на фермі «Садиба» (нової назви не визнавали) між собою переб’ються, не кажучи про те, що просто повмирають з голоду. Та час минав, а на голод не заходило, й Фредерик та Пілкінгтон змінили платівку. Вони почали розповідати про варварські порядки, які панують на Скотохуторі: там узвичаєний канібалізм, тортури за допомогою розпечених острог, а всіх самичок усуспільнили. «Такі наслідки спроби піти супроти законів Природи», — завершували Джонсові сусіди.
Сказати, що їм дуже вірили, не можна. Чутки про дивовижну ферму, де тварини, вигнавши людей, самі дають усьому раду, не вгасали, й незабаром округою прокотилася тривожна хвиля опору. Смирні бички дичавіли, овечки ламали загорожі й витоптували посіви, а скакуни харапудились перед перешкодами й скидали вершників. Окрім того, катастрофічно ширилась популярність гімну «Тварини Англії». Людей від нього аж тіпало, хоч вони й казали, що сподівалися від бидла чогось розумнішого, не такого нісенітного. Однак того, кого застукували за співом, лупцювали нещадно. А пісня була невмируща! Дрозди висвистували її, сидячи на живоплотах, голуби витуркували її у листі берестів; ця мелодія відлунювала у гримкотінні ковальських молотів та виграванні церковних дзвонів. І людей від того обсипало морозом, бо ж вони знали: то голос майбутньої покари.