Та раптом він розгублено закліпав очима. На конверті друкованими літерами (на машинці) було:
«ДЕНИСКОВІ МИРОНЕНКУ
(особисто)»
Дениско ніколи в житті не одержував особистих листів. Ніколи! Тато інколи писав на конвертах: «Мироненко О. П. (тобто Оксані Петрівні) і Денискові». Але щоб окремо Денискові Мироненку та ще й «особисто» — такого не було ніколи.
У Дениска тремтіли руки, коли він розкривав конверт.
На невеликому аркуші паперу знову ж на машинці було надруковано:
«Івашенко Юрій Віталійович.
Зеркалова Альбіна Борисівна.
Син Ігор — дев’яти років.
Вул. Олександрівська, 27, кв. 15, тел. 29-98-84».
Депутат! Навіть не став чекати, поки Дениско подзвонить у четвер. Надіслав поштою. В понеділок.
Оце робота!
Оце людина!..
Вулиця Олександрівська… Це ж у тому районі, де вони колись жили.
Мати чогось на іншому прізвищі. Не хотіла, бач, міняти Зеркалову на Івашенко. Що ж, буває. Але й це вже про щось говорить.
Дениско одразу ж побіг дзвонити.
Не говорити, ні. Він ще не знав, що говорити, як говорити. Просто хотів перевірити. Чи той телефон. Чи не помінявся. Чи живуть вони там.
Телефон мовчав. Не відповідав.
Ну, батьки, мабуть, на роботі.
А Ігор?
Або надворі гуляє, або, може, у таборі, в санаторії…
Говорити, мабуть, треба з Ігорем. Тільки з ним. Дорослі з Дениском говорити просто не стануть.
Ігорю дев’ять років.
Денискові вісім з половиною.
Якщо Ігор такий, як Пірат Вася, буде складно. Може й ніс постраждати… Але Денисків тато завжди каже: «Не бійся, синку, розбитого носа. Бійся ганьби. Слово «боягуз» як причепиться, зубами не віддереш».
Мовчить телефон. Нема нікого.
По дорозі в лікарню Дениско думав, що ж він скаже Ігорю, як скаже. Нарешті надумав, — скаже: «Ти — Ігор? Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є хвора бабуся? Ти хоч знаєш, що вона зараз у лікарні в тяжкому стані? Як ти можеш жити на світі?» — і повісить трубку. Треба бути цеглиною, щоб після таких слів не сказати батькам, не примусити їх піти до бабусі.
Потім подумав: «Значить, ухиляєшся ти, Дениску, від зустрічі. Боїшся за свого носа! Боягуз!» І вирішив — трубку після тих слів не вішати, а призначити побачення, зустрітися й поговорити віч-на-віч. А то хто його зна, може, той Ігор почне відмовлятися. Тоді треба буде його переконати, примусити…
Коли він простягнув, як завжди, передачу у віконце, санітарка, яка ніколи не звертала на нього уваги, цього разу пильно глянула і сказала:
— А-а, це ти?.. Одну хвилинку! — І передачу не взяла, а десь зникла.
Не встиг Дениско здивуватися як слід, — скляні двері розчинилися, з них швидко вийшла санітарка, однією рукою взяла в Дениска кульок, другою схопила його за руку.
— Ходімо! — рішуче мовила вона. — Бабуся просила привести тебе до неї. Якщо не захочеш — силоміць… Як тобі не соромно?! Бабуся так хоче тебе бачити, а ти ні разу її не відвідав. Уникаєш. Лише передачі носиш. Їй не так ваші бульйони й курочки потрібні, як добре слово.
Кілька відвідувачів з передачами, що стояли у черзі за Дениском, щось загули, схвалюючи дії санітарки.
Дениско похолов.
І так розгубився, що покірно почеберяв за санітаркою в коридор.
Лише тут він до кінця збагнув, що зараз буде. Зараз бабуся Івашенко побачить, що це не її онук, а чужий хлопчик і… Вона ж хвора на серце. Їй абсолютно протипоказані, як каже мама, негативні емоції.
У коридорі, відчуваючи, що Дениско не пручається, санітарка трохи ослабила руку.
Дениско щосили рвонувся, вирвався й стрімголов кинувся назад до дверей. Санітарка тільки ойкнула. Ойкнули й відвідувачі у передпокої. Але Дениско на це не зважив. Усім тілом вдарився у вихідні двері, вискочив на вулицю й щодуху побіг…
— Так. Більше тобі передачі носити не можна, — сказала увечері мама. — Ну, не сумуй, синку. Ти зробив усе, що міг. Молодець! І добре, що втік. Хворій тобі показуватися на очі таки не варто було… Авантюристи ми з тобою. Як не викручуйся, а неправда завжди вилізе… Ну, я щось придумаю. Завтра не зможу. Буду дуже зайнята. А от післязавтра…
14. ІГОР
Дениско дзвонив другий день. Він уже механічно набирав номер — знав його напам’ять. Але телефон мовчав. Ніхто не знімав трубки.
І от раптом нарешті…
— Алльо!
Дениско вирішив так: якщо відповість мама або тато, він говорити не буде, просто покладе трубку (навіть двокопієчник притискав пальцем, щоб у такому разі не проскочив).
Йому пощастило. Він почув хлоп’ячий голос.
— Ігор? — спитав Дениско. — Батьків дома нема?
— Нема. А хто це?
— Є розмова. Дуже серйозна.
— Хто це?
— Ти мене не знаєш. Але про це потім. Перша умова — батькам поки що нічого не кажи. Йдеться про них. Справа життя і… смерті. (Ці слова Дениско повторював подумки вже два дні.) Розумієш?
— Ні-ні. Не розумію… Хто це?
— Я ж сказав — ти мене не знаєш…
— Або кажи, хто ти, що таке, або… я… Я заявлю в міліцію.
— В міліцію, мабуть, доведеться заявляти якраз мені, а не тобі… отже…
Хлопчик на тому кінці дроту замовк. Дениско відчув, що Ігор злякався. І зрозумів, що можна натиснути дужче.
— Алло! Тільки не вирубуйся, чуєш! Не здумай класти трубку. Бо буде гірше. Всім. І твоїм батькам в першу чергу. Ти чуєш?
— Чую, — тихо сказав Ігор. — Що трапилося?
— Треба зустрітися. Причому негайно.
— Де?
— Ну… ну… хоча б… ну, біля станції метро Жовтнева. Це якраз на півдорозі од мене до тебе.
— Ні! Я не зможу!
— Чому?
— Це… це далеко. Мені так далеко не дозволяють…
«От! Мазунчик! Матусин синок!» — подумав Дениско, але, щоб не зіпсувати справу, вголос своїх почуттів не виказав.
— Ну гаразд. Я під’їду до тебе… Тільки як же… щоб не… У вас у дворі дитячий майданчик є?
— Є.
— А що там? Гойдалка? Каруселі? Грибочки.
— І гойдалка… І каруселі… І грибочки.
— Гойдалка одна?
— Одна.
— Чекай мене біля гойдалки. Я буду десь за хвилин сорок — п’ятдесят. Тільки не здумай кликати хлопців. Тобі особисто нічого не загрожує. А при свідках я говорити не буду. Тільки зірвеш справу, а справа, повторюю, серйозна. І стосується твоїх батьків. У них можуть бути великі неприємності.
— То, може, до батьків і звертайся…
— Ні. Це неможливо. Бо… бо вони — винні.
— В чому?
— Приїду — скажу.
— Добре. Як тебе звуть?
— Дениско… Не бійся, ніхто тебе не зачепить. Але… Ну, приїду — поговоримо. Бувай! — Дениско повісив трубку.
Розмова переконала Дениска, що Ігор зовсім не такий, як Пірат Вася. Боятися нічого, битися він не буде. От тільки те, що Ігоря далеко самого не пускають, справу ускладнювало. Як же він зможе тоді возити передачу в лікарню? А може, він так сказав, бо просто сам побоявся від’їжджати далеко від дому… Ну, там буде видно!
Дениско хвилювався.
Вперше у житті він виконував таку роль.
За тими хвилюваннями не зогледівся, як і приїхав.
Олександрівську, двадцять сім, він знайшов легко. Це якраз навпроти театру, де бував Дениско з батьками на дитячих виставах не один раз. Ще як жили на старій квартирі.
У дворі не було нікого. Жодної душі. Ні біля каруселі, ні біля грибочків, ні біля гойдалки.
«Невже не прийде? Невже обдурив? Невже зірветься?» — з тугою в серці подумав Дениско, підходячи до гойдалки й озираючись.
І враз із фанерного будиночка, що стояв край дитячого майданчика, виліз хлопець. З довгим, як у дівчинки, волоссям. У коричневих вельветових джинсиках, у зеленій, з погончиками сорочці «сафарі». Трохи вищий за Дениска.
Хлопець підійшов, скоса глянув на Дениска і спитав:
— Це ти дзвонив?
На щоках у хлопця були червоні випіки, чи то від хвилювання, чи від того, що він виліз із тісного дитячого будиночка, де ховався.