Від усієї душі бажаю Вам здоров’я, щастя й бадьорості на багато-багато років.
Цілую Вашу руку, яка вивела мене у широке життя.
Михайло».
Дід Кирило з неприхованою гордістю глянув на Дениска — от, мовляв, яка в мене Марія Іванівна! І Дениско відчув, що мусить щось сказати. І він сказав:
— Гарний лист.
— О! Тут стільки їх, гарних, що за тиждень не перечитаєш. — Дід почав перегортати паку.
Дениско упіймав себе на тому, що йому так хочеться зараз, щоб ота «цілком секретна» таємниця нарешті уже розкрилася і щоб не було ніяких ні шпигунів, ні злочинців, ні великих державних секретів…
— От хоча б оцей… — дід Кирило розгорнув конверт. — Слухай!..
«Добрий день, дорогенька, любесенька Марія Іванівна!
Це пише Вам Алла Баранова. Пам’ятаєте? Ота, що Баранова — Ціцерон. То хлопці мене так у четвертому класі прозвали, пам’ятаєте, коли я переплутала грецького оратора Демосфена, про якого Ви нам розповідали, з римським оратором Ціцероном. Сказала, що Ціцерон брав у рота камінці, коли виступав на березі моря, щоб позбутися дефектів мови (а то робив Демосфен). І хлопці прозвали мене— «Баранова-Ціцерон (дівоче прізвище Демосфен)». Так я й школу закінчила з тим подвійним прізвищем — Баранова-Ціцерон. І гадки я тоді не мала, що доведеться всерйоз опановувати ораторське мистецтво, виступати перед людьми, переконувати їх. А скільки ж довелося (і зараз доводиться) виступати й переконувати! Третій рік уже я — голова колгоспу «Перемога». Прийняла колгосп в дуже поганому стані. Всі називали його «колгосп-утриманець». Бо й справді був на утриманні держави. Кожного року — збитки. І начебто й скаржитись не було на що. І машини їм надсилали, і добрива, і все, що треба. Просто звикли, щоб усе було готовеньке. Скільки ж довелося докласти отих ораторських зусиль, щоб зрушити з місця! Щоб сколихнути людей, достукатися до їхньої хліборобської совісті! І знаєте, завжди Вас згадувала. Як Ви з нами возилися, як пробуджували у нас чутливість. Найбільше лихо людське— ота глухота серця. А от як прокинеться серце од тієї глухої сплячки — людина чудеса робити може. Ті ж самі вчорашні утриманці сьогодні такими господарями стали, що просто диво. Кожен намагається щось своє придумати. От було у нас в господарстві чимало невгідь, непридатних земель, на яких ні трактору, ні комбайну не проїхати, не розвернутися — узгір’я різні, горби й крутосхили. Роками гуляли ті землі, не обробляв їх ніхто. І згадали люди про коней, споконвічних помічників хліборобських. А в нас уже й забули були, як той кінь виглядає. Загорілися, ухвалили одностайно на зборах — придбати коней. Зараз у нас уже сто двадцять кінських сил. До речі, виявилося, що це економічно вигідно. Кінь коштує два п’ятдесят — три карбованці на день, а трактор — у десять разів більше. І користь відчутна. Невгіддя переорані, засіяні, засаджені. І радісно глянути на ту красу гривасту — душа теплішає…» — дід Кирило глибоко зітхнув. — Ех!.. Правда!.. Що то за село — без коней!.. Хоч і сто кінських сил у тому тракторі, а не дихне він тобі теплим подихом у обличчя, не торкнеться щоки ніжними шовковими губами, не пересмикне шкірою, як ти йому руку на спину покладеш. Молодець та Баранова! Нічого не скажеш. Справжня голова! Сто очок уперед багатьом чоловікам дасть. Пишатися можна такою ученицею… Ну гаразд… Поїхали далі… «Навіть водовоз наш, семикласник Андрійко Галайда, — раціоналізатор і винахідник. Зробив для бочки ящик, засипав тирсою, і тепер у найжаркішу спеку вода в бочці холодна, наче щойно з криниці. Не бочка, а термос на колесах. Механізатори у полі не нахваляться… Одне слово — турбот повен рот, як то кажуть. Але я своє неспокійне життя не проміняю ні на яке інше. І ви знаєте, люба моя Маріє Іванівно, що вибором свого шляху життєвого я завдячую Вашій родині. Вам і чоло…»
— дід Кирило затнувся і розгублено глянув на Дениска. — Тю! От їй-богу! Забув зовсім, що тут і про мене… Подумаєш, що я спеціально. От!.. Пропустимо це місце.
— Ні-ні! — вигукнув Дениско. — Будь ласка! Я вас прошу! Читайте. Мені цікаво. Ну, будь ласка!
— Ні! Не можу… Язик не повертається. От же, їй-богу, склеротик! Вийшло, що спеціально, щоб похвалитися…
— Та ви що! Я ж розумію… Я нічого не подумаю. Чесне слово!
— Ну, як хочеш, читай сам. У неї почерк чіткий. Тільки не вголос, — дід Кирило простягнув Денискові листа.
«…Вам і чоловікові Вашому Кирилу Стратоновичу. Він так закохано завжди говорив про землю, так вболівав за господарство, за колгоспні справи, що, слухаючи його, ще тоді, у четвертому класі, я твердо вирішила піти у сільськогосподарський інститут. І мрію свою не зрадила. І не шкодую ані хвилини. Багато є спеціальностей, багато є справ на землі, але хліборобська справа — одна з тих, без якої не обійтися ніколи і нікому. Всіх треба нагодувати: і вчених, і космонавтів, і робітників, і службовців, і артистів, і футболістів, і школярів, і студентів… І якщо про це не дбати, нічим буде годувати. Бачите, я вже й на вірші перейшла. Значить, треба закінчувати. Але скажу щиро — якби я справді вміла писати вірші, найпершого вірша склала б про Вас.
Обіймаю і цілую Вас ніжно.
Алла Баранова (Ціцерон)».
— Дуже гарний лист, — сказав Дениско, повертаючи листа дідові.
— Ну, ти ж і дипломат! То просто «гарний», а це «дуже гарний», — усміхнувся дід Кирило. — Мабуть, будеш міністром закордонних справ… От пожди, я тобі ще одного зачитаю. Бачиш, на конверті написано: «Цілком секретно…»
У Дениска закалатало серце. Он воно, те, чого він чекав!..
«Дорога Маріє Іванівно..
Не дивуйтеся, коли одержите цього листа. Ви мене не знаєте. Але я Вас знаю дуже добре. Я — друг Вашого колишнього учня, Ковгаленка Бориса Васильовича. От уже сім років ми працюємо з ним у Західно-Сибірському нафтоносному басейні. Набурили стільки свердловин, що й не злічити. Судячи з Ваших листів, які він мені давав читати, Ви знаєте про нього далеко не все. Надто він великий скромняга, наш Борис. А Ви для нього дуже дорога людина. І я вирішив написати Вам. Бо сам він ніколи цього не зробить, не розкаже про себе всієї правди. Працює — Борис начальником УБР (управління бурових робіт). Як сказати комусь, хто не знає, що це таке, той передусім почує слово «начальник». Раз «начальник», — значить, затишний кабінет, телефон, чай з лимоном секретарка подає… А про оте «бурових робіт» якось не думається. А бурові роботи — це десятки бурових установок серед тундри або тайги. І той начальник мотається вдень і вночі на всюдиході у сорокаградусний мороз, у пургу й заметіль. Тим більше, як Ви, мабуть, знаєте, ми поки що відстаєм. Заборгували нафту державі. Не додаємо. Отже, треба наганяти. Прискорення для нас — річ особлива…
Ви мене тільки не виказуйте Борисові (він образиться, що я Вам написав) — цілком секретно! — але в Бориса ампутовані пальці на лівій нозі…»
— дід Кирило глянув на Дениска, — ти знаєш, що таке «ампутовані»?
— Знаю. Моя ж мама лікар.
— Ну, добре. Тоді читаю далі.
«Обморозив, як ішов пішки до бурової (заглух всюдихід) і провалився у яр, зламав ногу… Але тільки-но виписали з лікарні — знову на бурові… А як його люблять люди!.. Що називається, на руках носять. Бо він за них у вогонь і в воду. У нас там свої проблеми. Наприклад, труби. Поставили нам дуже погані труби. Браку лежало біля бурових — стоси заввишки з будинок. На сотні тисяч карбованців. А як бракована труба розірветься у свердловині — пропала свердловина, загинуло триста тисяч карбованців. Біда та й тільки. Бурильники були у відчаї. Бо найбільше горе в житті бурильників — це як бурова стоїть, не крутиться. Скільки не писали на завод, що виготовляв труби, скільки не скаржилися через міністерство — нічого не допомагало… Так Борис сам полетів на той завод, за сім тисяч кілометрів. Що він там говорив, як розмовляв з ними, невідомо. Але браку стало менше. Взагалі стільки енергії, як у Бориса, я не бачив ні в кого. Він своєю енергією запалює всіх, навіть тих, хто вже, здається, й горіти не може… Пропонували йому нещодавно високу посаду у нашому міністерстві. Відмовився. «Я серед людей мушу бути. Серед тих, хто діло робить. Це моя справа». Нещодавно, як Ви, мабуть, знаєте з програми «Час», відкрили нові родовища у Мангишлацькому нафтогазоносному районі. Там розвідана біла нафта, «блондинка», як ми її називаємо. Загорівся він: «Поїду! Хоч простим бурильником, а поїду! Тут уже я справу налагодив, мої хлопці оно вже взяли зобов’язання до 1990 року, до кінця п’ятирічки, дати два мільйони метрів проходки. Вони тут у порядку. Поїду на Мангишлак залицятися до «блондинки». Хоч і не дуже вона молоденька, двісті десять мільйонів років, але…» — любить він жартувати. Сорок градусів морозу він уже спробував. Хоче тепер спробувати сорок градусів спеки. Отже, не дивуйтесь, як незабаром він Вам напише з Казахстану. І хоч я його безпосередній начальник і друг і шкода мені з ним розлучатися, дуже шкода, але вирішив — хай їде. Такі люди потрібні саме там, де справа тільки починається.