І дід Кирило почав крутити свої «сюжети».
Спершу сільські.
Поле. Трактор. Висунувшись з кабіни, щось веселе кричить немолодий уже тракторист.
— Оранка на зяб, — коментує дід Кирило. — За кермом — передовик нашого колгоспу Іван Тертичний. Мій друг і напарник. Рік тисяча дев’ятсот шістдесят третій. Початок моєї кінокар’єри. Зйомка з сусіднього трактора.
Знову поле. Комбайни збирають урожай.
— Хліб — державі! Зйомка з комбайна. Тисяча дев’ятсот сімдесятий рік.
Колгоспний сад. Двоє дядьків з мішками тікають. Один обернувся, свариться кулаком.
— Розкрадачі колгоспного добра брати Дударенки. Зйомка «прихованою камерою». З велосипеда.
— А кому ото розкрадачі кулака показують? «Прихованій камері»? — в’їдливо спитала Марія Іванівна.
— Спершу камера була «прихована», потім трохи одкрилася, — незворушно продовжував дід Кирило. — Після показу цього сюжету у сільському клубі брати розкаялися і почали виправлятися.
Потім була закордонна хроніка — Прага, Братіслава, Брно…
— Це коли я їздив у Чехословаччину. Спецтурпоїздка — ветерани війни по визволених ними країнах. На честь сорокаріччя Перемоги.
Потім були міські сюжети — Київ, Харків, Полтава, Одеса…
Першотравнева демонстрація у Києві. Урядова трибуна. Знатні люди. Серед них — Петро Кирилович.
— Заявляю протест! — вигукнув Петро Кирилович.
Та було пізно. На екрані вже поспішала кудись заклопотана Марія Іванівна. Обернулася. Усміхнулася. Помахала рукою (не глядачам, звичайно, а своєму Кирюші, що знімав її «прихованою камерою»).
А потім… Дениско побачив на екрані… себе.
Хлібний магазин. Кричить, затуляється руками підмальована продавщиця. А поряд з касою — він, Дениско. Усміхається. Рота роззявив. Кумедний такий. Якби ж знав, що дід Кирило і його знімає,— хоч рота закрив би…
— Сфера обслуговування. Рейд за скаргами трудящих, — рівним голосом диктора говорить дід Кирило.
І нарешті — кабінет Івашенка. Поважний, статечний, випещений Юрій Віталійович, одкинувши назад голову, сміється самовпевнено.
І враз — наче відро води на нього вилили — заметушився, руками безладно заметляв…
— Отакий… синочок! — мовив дід Кирило. І не сказав більше нічого. Мабуть, усі знали, про кого йдеться.
— Він приходив у лікарню. Разом із сином, — сказала Денискова мама. — Така була, кажуть, сцена!.. Клявся, божився, що ніколи не залишить більше матір, що регулярно двічі на тиждень приїздитиме до неї, а Ігор і ночуватиме в суботу-неділю… Так що…
Мати непомітно поклала руку Денискові на плече і погладила. У кімнаті була напівтемрява, але Дениско побачив, що всі обернулися й подивилися на нього. І Зірка, що сиділа поруч з ним, теж подивилася на нього й усміхнулася. І Денискові раптом здалося, що він знає її давно-давно, все життя. Так йому легко було й добре сьогодні з нею!..
І от перед сном — сюрприз!.. Вона навіть і словом не натякнула за весь день про пакунок. Оце характер! Дарма що дівчина.
Дениско схопився з ліжка, надів на голову тюбетейку і підбіг до дзеркала.
Звідти дивився на нього щасливий кирпатий хлопчик.
А потім він лежав у тюбетейці і, як завжди перед сном, позирав на карту.
І враз карта ожила перед його очима.
Отам, де Уральські гори, він побачив тата, що шукає в ущелині рідкоземельні елементи.
А ще вище, північніше, майже на березі Льодовитого океану — нафтові вишки і серед них у снігу обморожений Борис Васильович Ковгаленко, начальник УБР.
А внизу, на півдні, на березі Азовського моря, у місті Жданові біля вогнедишної печі сталевар Михайло Череда. А десь тут, в українських степах, голова колгоспу Алла Баранова.
І всіх Гнатюків побачив Дениско, і маму свою, і ще багатьох-багатьох незнайомих людей, яких він бачив колись по телевізору і які ожили зараз в його уяві. Всі вони щось робили, рухалися, поралися, клопоталися…
Карта була наче величезний людський мурашник.
І подумав Дениско — як багато людей на нашій землі, у Радянському Союзі, і як багато вони роблять різного всякого, щоб його Денискове, і Зірчине життя було радісним і веселим.
Бо якщо не знайде тато корисних копалин, руди, нафти, вугілля, рідкоземельних елементів, то не виплавить сталевар Михайло Череда сталі й чавуну. І не зробить дідусь Петрусь із тої сталі машини. А не добуде Ковгаленко нафти — не будуть машини рухатися. Не полетять літаки учня Марії Іванівни Віктора Кузовкова.
А без таких, як Зірчині батьки, не буде електроніки, тобто телевізора навіть не буде і мультиків по телевізору.
А без таких, як дід Кирило і Алла Баранова, не буде хліба та їжі всякої.
Словом, усі люди на землі потрібні одне одному.
Ці речі, такі прості й звичайні, вперше спали на думку Денискові.
І це було відкриття для нього.
Він подумав, що обов’язково розкаже завтра Зірці про своє відкриття.
Остання думка перед тим, як він заснув, була: «От виросту й одружуся із Зіркою. І прорубаємо стелю, зробимо кручені сходи й будемо жити усі вкупі, в одній квартирі на два поверхи — мама, тато, я, Зірка і всі Гнатюки.
От буде гарно!
От буде весело!..»
…І одразу йому наснилося, що він їде на «Артамоничі». Сидить на отому передньому крісельці і крутить педалі. А на задньому крісельці сидить його дружина Зірка. А на першому сідлі його тато, а на другому мама. І вони утрьох з татом і мамою бадьоро накручують педалі. А Зірка ззаду сміється-заливається. І волосся її руде сонячно-променисто горить — аж дивитися боляче.
І заспівує вона пісню, слів якої Дениско не може розібрати, але дуже та пісня гарна й весела. І всі вони підхоплюють, і Дениско теж.
А ззаду вже крутять педалі не його тато з мамою, а Зірчині.
А через хвилину це вже не тато, з мамою Зірчині, а дідусь Петрусь і бабуся Світлана Василівна.
А через мить — уже дід Кирило і Марія Іванівна.
І це так весело, так радісно, що й не сказати…
Коли мама зайшла, щоб погасити світло, вона спинилася вражена і зворушена.
Її син Дениско спав у тюбетейці і сміявся уві сні.