Як це часто буває уві сні, він подумав: «Невже це насправді? Невже це не сон?» — і переступив поріг.
— Ну, давай знайомитися, — вона простягнула руку. — Зірка!
— Дениско! — Він потиснув її руку і відчув, що вона якась дивно гаряча.
Зірка всміхнулася загадково. І кивком голови вказала на двері, що вели у кімнату.
Дениско глянув — то були не двері, а величезний поштовий конверт, на якому проступали друковані літери: «Цілком секретно».
І враз літери зникли, і конверт зник. То вже були звичайні двері.
Зірка одчинила їх, і Дениско зайшов у кімнату. Кімната була величезна і зовсім порожня. Тільки у кутку на підлозі стояло пластмасове відерце, наповнене вафельними стаканчиками з морозивом.
— Ходімо! — сказала Зірка.
І вони проминули кімнату і зайшли в другу, таку ж величезну і так само порожню. І знову у кутку стояло пластмасове відерце з морозивом.
Дениско впіймав себе на тому, що йому дуже хочеться морозива. Але він швидше б проковтнув язик, ніж попросив.
Вони перетнули кімнату і зайшли в третю, таку ж порожню, з відерцем морозива у кутку.
— Чому тебе так звуть? — спитав Дениско те, що давно вже хотів спитати.
— А ти не догадався?
— Ні,— сказав Дениско.
— Бо я не дівчинка. Я — зірка. — І вона хихикнула, прикривши рота рукою.
— Як це? — розгубився він.
— Дуже просто, — Зірка вже була серйозна, не всміхалася. — Бо я живу отам, у космосі. — Вона показала вгору.
Дениско звів очі й побачив, що над ними не стеля, а темно-синє небо. І враз догадався:
— Ти — інопланетянка?!
— Авжеж! — усміхнулася вона. — Нарешті! Ну, до тебе доходить, як до жирафи.
— Тому й «Цілком секретно»? — з радістю вигукнув він.
— А як же інакше! От дивак!
— І всі твої родичі — теж?..
— Звичайно.
— А-а… тепер ясно.
— У вас що — всі такі, на вашій Землі?
— Які?
— Товстошкірі. Нетямущі… Але все одно, я дуже рада, що познайомилася з тобою. Мені так нудно. У всьому будинку або немовлята, або вже зовсім дорослі… А нормального школярського віку хлопців, з якими можна було б пограти у футбола, — жодного… Крім тебе.
— Ти — граєш у футбол? — здивувався Дениско.
— Аякже. У нас всі грають у футбол. І моя бабуся грає.
— Та ти що?! — Дениско аж підскочив, так йому це сподобалося.
— До речі, це ж я влупила м’ячем у поштову скриньку. Щоб вона розкрилася. І щоб випав лист із тим «Цілком секретно»… Щоб ми познайомилися… — Зірка дивилася йому просто у вічі і усміхалася так загадково, як можуть усміхатися дівчатка лише уві сні…
5. СУТИЧКА З ПІРАТОМ
Дениско прокинувся з почуттям радості. І хоча він одразу збагнув, що все те йому наснилося, радість не зникла. Навіть навпаки. То було почуття радісного чекання.
Він побачить сьогодні Зірку! Побачить і познайомиться. Просто підійде і скаже: «Давай познайомимось. Я твій сусіда з другого поверху, з п’ятої квартири. Мене звуть Дениско».
Доведеться їй простягати руку. Нікуди вона не дінеться. Вона ж не дика якась. Нормальна дівчинка. І всміхалася так приязно. Все буде добре! Звичайно, ніяка вона не інопланетянка. То тільки вві сні може таке примаритись. Але секрет у них якийсь є. Це точно.
І те, що руденька була втаємничена у загадковий секрет, робило її ще привабливішою, а знайомство з нею ще цікавішим. Дениско був певен: варто познайомитися з нею — і секрет розкриється сам собою. Дівчатка — вони балакучі. Секретів берегти не вміють. Дениско добре це знав.
Він рвучко підхопився з ліжка.
Мами вже не було.
Мама рано вирушала на роботу. Вона ще працювала у лікарні того району, де вони колись жили, і їй доводилось трьома видами транспорту (автобусом, метро і трамваєм) їхати у протилежний кінець міста. Правда, її обіцяли перевести ближче, але, як ви знаєте, це робиться не одразу.
На столі, накритий рушником, стояв сніданок і, як завжди, лежала записка:
«Дениску! Доброго ранку! Гуляй, дивись телевізор. Обід у термосах. Будь обережний. Я сьогодні трохи затримаюся. Піду домовлятися відносно роботи. Не сумуй, любий. Цілую.
Мама».
Обід мама завжди залишала йому у двох великих термосах. Хоч Дениско й був самостійною людиною і ще з дитсадка навчився давати собі раду, часто залишаючись сам удома, але до газової плити мама підпускати його ще боялася. Дениско, правда, вважав, що це зайві перестороги — він прекрасно міг би розігрівати собі обід, — але з мамою не сперечався. Коли їй так спокійніше, хай буде.
Дениско так поспішав, що, п’ючи чай, захлинувся й закашлявся. Йому нетерпеливилося швидше побачити Зірку.
І він побачив її відразу, тільки-но вибіг у двір.
Вона сиділа навпочіпки біля гори піску й будувала для малечі казковий замок. Коло неї стояли троє дошкільнят — хлопчик і дві дівчинки. Вони захоплено дивилися, роззявивши ротики.
Підходити й знайомитися було незручно.
Дениско спинився віддалік і теж став дивитися.
Зірка так захопилася будівництвом, що нічого не помічала і Дениска не бачила.
Нарешті вона підвелася. Одійшла і схилила набік голову, милуючись своєю роботою. Замок справді вийшов ловкенький — з вікнами-бійницями, з зубчастими стінами, шпилястою вежею (за неї правила дитяча піраміда) і червоним дахом (з пластмасового візочка).
— Хай замок поправить свою шапку. Набік з’їхала! — зауважив хлопчик.
— Не шапку, а дах, — усміхнулася Зірка, поправляючи візок.
— Ні — шапку! — вперто повторив малюк.
Дениско вже збирався підійти: це був чудовий привід для знайомства — похвалити замок, завести розмову.
Але не встиг…
Звідки він узявся, той Пірат на велосипеді, — хто його зна. Враз він з’їхав з асфальтової доріжки, на повному ходу промчав повз гору піску, зруйнував колесами замок і, щосили накручуючи педалі, зник за рогом.
Що вже казати про дошкільнят і Зірку! Навіть Дениско зойкнув од несподіванки.
Якусь хвилю Зірка стояла, завмерши від розпачу. А тоді, побачивши, як двоє дівчаток-дошкільняток одночасно уголос заревли, а за мить до них приєднався й хлопчик, сплеснула в долоні:
— От Карабас Барабас! Ну, нічого, не плачте! Ми зараз новий збудуємо.
Але до них уже бігли дві бабусі й мама, що сиділи й балакали на лавці біля під’їзду.
Вони дружно підхопили на руки своїх малят і, щось їм примовляючи, кудись понесли.
Зірка лишилася сама.
Вона обернулася й зустрілась поглядом з Дениском.
Треба було щось говорити.
— От Карабас Барабас! — повторив Дениско її слова і, не задумуючись, додав: — Ну, я йому! Він у мене знатиме!
Зірка всміхнулась, хотіла щось сказати, аж раптом пролунало:
— Зірко! Зірко!
З балкона третього поверху гукала бабуся:
— Біжи, серденько, додому! Ти мені потрібна!
Зірка так нічого й не сказала, тільки махнула рукою і побігла. А Дениско лише тепер усвідомив, що він сказав.
«Я йому! Він у мене знатиме!»
Яке безглуздя!
Що може зробити він, другокласник, здоровенному, на голову вищому за нього п’ятикласнику?..
«Цирк поїхав, клоуни лишились!»
Справедливі слова.
Кров кинулася Денискові в обличчя.
От уже справді — сам зробив із себе посміховисько. Познайомився, називається!
Нічого собі знайомство. Хоч на очі не показуйся.
Дениско побіг додому переживати.
Немає, мабуть, нічого гіршого, як відчувати, що сам себе пошив у дурні.
Препогане почуття!
Хоч лікті кусай, хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе.
Два дні відсиджувався Дениско дома. Не наважувався вийти у двір.
Які то були важкі довжелезні дні!
Крізь вікно він бачив, як катався на велосипеді Пірат. Як знову будувала Зірка дошкільнятам замки з піску. Як стрибала вона через скакалку в самотині. Їй теж ні з ким було гратися.
Звичайно, жили в будинку їхнього віку діти, але час був канікулярний. Всі десь відпочивали, гостювали. І доводилось нудитися.