Дениско обернувся.
У дверях стояла усміхнена Марія Іванівна.
— Нічогенький, — кивнула вона. — Тільки настирний.
— Та ну-у!.. — протягнув дід Кирило.
— А що — ні? Одразу залицятися почав.
— Так полюбив же ж. З першого погляду. На все життя.
— То я жартую. Не настирний, — підморгнула Марія Іванівна Денискові.— Гарний був хлопець. І роботящий. Гори перевертав.
— А що — ні?
— От тільки на агронома вчитися не захотів. Як не вмовляла.
— А хто ж тоді звичайним хліборобом був би? Як усі в інтелігенцію та в начальство пішли б? Хто весь народ годував би?..
— Твоя правда! — кивнула Марія Іванівна і з любов’ю глянула на діда Кирила, потім перевела погляд на Дениска: — Щоб добре хліб вирощувати, теж талант мати треба, смак до землі, тонке її відчуття…
— А що ж! — підхопив дід Кирило. — У дурня, в байдужого нічого, брат, не виросте. Самі будяки на полі стирчатимуть, кукіль та бур’ян.
— Ой! — сплеснула руками Марія Іванівна. — У мене ж там цибуля пригорить! — І вже з коридора гукнула: — Зараз їсти будемо! Картоплю заправлю і…
Денискові тенькнуло в грудях. Чогось він дуже соромився їсти з чужих людей. Ще на старій комунальній квартирі сусіди, бачачи, що він часто лишається дома сам, намагалися частувати, підгодовувати його. І Дениско завжди відчував ніяковість, коли його частували. Це наче ображало його маму. Наче вона не піклувалася про нього, морила голодом.
А це ж не так.
— Ну, я піду… Мені вже час. Серйозно. — Дениско почервонів. Він не вмів говорити неправду.
— Так-таки й час? — примружився дід Кирило. — А Марія Іванівна зараз же на стіл накриває. Незручно. Наче гребуєш.
— Та ні. Ні! Просто я щойно пообідав. Чесне слово! — Дениско вдарив себе кулаком у груди. Тут він говорив правду.
— Ну що ж… Дивись… — знизав плечима дід. — Ми гостей не силуємо. Біжи, як треба. А взагалі приходь. Ми з сусідами завжди дружили. Та й хлопець ти начебто гарний. Ми таких любимо. Приходь!
Денискові хотілося спитати: «А де Зірка? Вона вам хто — онука, чи як?» — але він не зважився. Не повернувся в нього язик. Хоча дід був дуже симпатичний, простий. І спитати можна було б. Що ж тут такого?
Коли він вийшов у коридор, з кухні визирнула Марія Іванівна:
— О! Куди ж це ти? Зараз за стіл, сідатимемо. Ображаєш!
— Та ні! Ні! Я тільки що пообідав. Чесне слово! — знову стукнув себе у груди Дениско. — Дякую! Дякую! — І поспіхом, щоб його не зупинили, вискочив за двері.
8. НОВА ЗАГАДКА
Знайомство з Марією Іванівною та дідом Кирилом трохи розвіяло було оту атмосферу таємничості сьомої квартири. Ні дід Кирило, ні тим більше Марія Іванівна аж ніяк не скидалися на агентів іноземних держав, шпигунів абощо. Нормальні люди. Причому приємні, симпатичні, товариські.
Дениско майже втратив інтерес до отого «Цілком секретно». Цікавила його зараз тільки руденька Зірка. Куди вона так загадково зникла, пропала? Написала якусь таємничу записку — і десь ділась. Він сушив собі голову, але відповіді не знаходив.
І раптом…
Увечері мама пішла у перукарню робити зачіску, або, як вона казала, «хімію». Чогось та «хімія» тривала завжди дуже довго, годин дві, а то й більше.
Вже посутеніло. На небі замигтіли зорі. Дениско стояв на балконі визираючи маму. А її все не було.
До будинку під’їхав маленький автобусик, «рафик».
З нього спершу виліз молодий дядечко, коротко підстрижений, у джинсовій курточці і таких же штанах. Побіг у під’їзд. Дениско помітив, що він був дуже заклопотаний.
«Щось, мабуть, сталося», — подумав Дениско.
Не минуло й півхвилини, як дядечко вибіг з під’їзду і замахав рукою:
— Давайте! Швидше!
І з «рафика» вилізли спершу молода жіночка у квітчастому платті, потім немолодий уже дядечко у синьому костюмі, у білій сорочці з галстуком. Потім ще двоє дядечків середнього віку, у костюмах. А за ними… Дід Мороз. У білій шапці з червоним верхом, у червоній шубі з білою оторочкою, з довгою білою ватяною бородою, з білими ватяними бровами — точнісінько такий, як ото розвозять подарунки на Новий рік. У руках він тримав досить величеньку синтетичну ялинку.
Дениско аж рота роззявив. Що за маскарад? Чого це раптом Дід Мороз серед літа, у серпні місяці? Жінка, дядечки й Дід Мороз, такі ж самі заклопотані, неусміхнені, як і отой, у джинсовій курточці, швидко, майже бігом, прошмигнули у під’їзд.
Дениско якусь мить стояв уражений. А тоді кинувся до вихідних дверей. Почуття цікавості — одне з найдужчих людських почуттів.
Дивні прибульці вже піднімалися в ліфті.
Коли Дениско прочинив двері, то побачив, як, перескакуючи через три східці, піднімався «джинсовий» дядечко (видно, в ліфт не вмістився — ліфт брав лише п’ятьох).
На третьому поверсі вже замуркотіли, розкриваючись, двері ліфта. Почулися голоси.
— Ох, я так хвилююся! — казала жінка.
— Нічого-нічого!
— Все буде гаразд! — заспокоювали її.
Клацнув дверний замок.
— О! А це що таке? — Дениско впізнав голос Марії Іванівни.
— А ми до вас в вечірній час! — неприродно весело вигукнув хтось із прибульців.
Далі голоси злилися у нерозбірливий гамір, двері клацнули, вже не було чути нічого, лише глухе шамотіння.
Дениско здивовано стенув плечима. Ну й сьома квартира! Щодня сюрпризи, таємниці.
Дід Мороз!
Чого?
Що таке?
І враз промайнула думка: «А що як це — для Зірки? Може, вона серйозно захворіла?»
Дениско нещодавно прочитав книжку «Слон»— про те, як тяжко захворіла дівчинка, і тато, щоб розрадити її, привів у квартиру живого слона. І дівчинка видужала.
У Дениска защеміло серце. Дениско був чутливий хлопчик і завжди переживав, коли хтось хворів, комусь було погано.
Що ж з нею таке? Як же дізнатися?
На третьому поверсі було тихо. Чи то всі перейшли у ті кімнати, що над іншими квартирами, чи й справді відбулося щось серйозне. Бо Дід Мороз мовчати ж не буде. Не для того вирядився чоловік Дідом Морозом, щоб мовчати.
Прийшла мама. Незвична, у дрібних кучериках. Перший день після «хімії» мама завжди була незвична — поки голову не помиє, не висушить і не приведе зачіску у нормальний вигляд. І для чого та «хімія»— хто його зна.
Вираз обличчя у мами був винуватий. Вона вже приготувалася виправдовуватися — Дениско завжди їй дорікав, як вона затримувалася у перукарні на «хімії».
Але Дениско мовчав.
— Що сталося? — стурбувалася мама.
Дениско глянув на неї — говорити чи ні. І раптом сказав:
— У сьому квартиру Дід Мороз приїхав.
— Що? — не зрозуміла мама.
— Дід Мороз, — пояснив Дениско. — Такий, як ото на Новий рік подарунки розвозять. З фірми «Світанок».
— То тобі здалося. Чого б це Дід Мороз серед літа їздив.
— Не здалося. Що я — ненормальний? — образився Дениско.
— Ну, то, може, у них якесь свято, маскарад абощо… Не суши собі голову. Лягаймо спати. А то я затрималася. Така черга була… — нарешті вибачилася-таки мама.
Дениско довго лежав із розплющеними очима і не міг заснути. Йому уявлялося, як там, на третьому поверсі, не спить розчервоніла, з перев’язаним горлом, хвора Зірка. Коли Дениско уявляв собі хворого, то чогось обов’язково з перев’язаним горлом. Може, тому, що сам він найчастіше хворів на ангіну і мама завжди перев’язувала йому горло.
Денискові навіть здалося, що і в нього підвищується температура і він захворює.
А коли температура, завжди хочеться чогось прохолодного. Ну, звичайно ж, Дід Мороз прийшов до Зірки. Немає сумніву. Жодного.
З цею думкою Дениско й заснув.
9. ВОНИ ГОВОРИЛИ НЕПРАВДУ
Коли Дениско прокинувся, перша його думка була про Зірку. З цією думкою він заснув і з нею ж прокинувся. І наче не було сну. Він навіть не пам’ятав, що йому снилося.