Клер Бержерон
Скрипка «Спіріт Лейку»
Народам цим, що йдуть вперед, цим тіням безіменним у пошуках прихильної землі. Могли б краї, де царює свобода, відкрити їм свої обійми.
Хай царює свобода. Бо ще ніколи сонце не ясніло над більш достойним звершенням людей.
1
У каплиці монастиря сестер Вознесіння витав міцний дух ладану. На дерев’яній лаві перед вівтарем сиділа й плакала Олена Ловенець і навіть не намагалася стримати сльози. Розчавлена драматичними подіями, що на неї впали останніми днями, юна українка почувалася кинутою на волю подіям, вихор яких усе закручувався, і жодного проблиску надії не було видно.
Вдалині чутно гудок поїзда, і вона лине думками до Александра Лявальєра — хлопця, у якого була закохана. На борту тої величезної маси заліза його відправили до Монреаля у супроводі військового ескорту. Після того, як кілька днів тому їх заарештували, все сталося так швидко, що Олені здавалося, ніби вона застрягла в жахливому мареві, від якого намагалася прокинутися й не могла. Якщо бути до кінця чесним і відвертим, їхнє заборонене кохання, доступне погляду всіх і кожного, викликало презирство. У розумінні людей Олена Ловенець й Александр Лявальєр були клятими коханцями.
Минуло менше ніж два роки, відтоді як вона ступила на землю Америки, але Олену гнітило відчуття, що з кожним її кроком вона наближалася до нової перешкоди, яку повинна була подолати. Проте, полишаючи Україну, вони з братом думали, що їдуть на землю свободи.
Молода двадцятирічна жінка тремтячою рукою лащила величезний живіт, що випинався під її вовняним светром.
— Нам бракує твого тата, — прошепотіла вона до дитини, яка заворушилася у неї під грудьми. — Сподіваюся, ми будемо разом, щоб привітати тебе у цьому світі. Нехай ми швидко з’єднаємося.
Позад неї тихо прочинилися двері каплиці, й сестра Йоланд-Марі, директорка жіночого монастиря, нечутно наблизилася до майбутньої мами.
— У мене для вас сюрприз, — сказала вона пошепки їй на вухо.
Олена підвела на черницю згаслий погляд, який одразу ж спалахнув, коли вона побачила у її руках шкіряний футляр.
— Моя скрипка! — скрикнула вона, підскочивши. — Хто вам її віддав?
— Сержант Лєпін, кілька хвилин тому.
— Він вам сказав, де знайшов її?
Сестра Йоланд-Марі вагалася.
— На купі сміття в таборі Спіріт Лейк, — зізналася вона зі смутком.
Олена здригнулася.
— Чому люди так ненавидять мене? Я ніколи нікому не бажала зла!
— Сержант передав мені й оце, — додала монахиня й простягнула їй м’ятий аркуш, на звороті якого було написано Аля — ім’я, яке дав їй Александр, коли вони тільки познайомилися.
Рука Олени тремтіла, коли вона брала складений папір. Вона гарячково розгорнула його, а сестра Йоланд-Марі тактовно відвернулася.
Альо, кохання моє,
Я кохаю тебе і кохатиму завжди. Не дай нікому переконати себе у зворотному. Наша дитина і ти, люба моя, — найдорожче, що є в моєму житті. Довіримося щасливій зірці, яка дозволила нашим шляхам перетнутися; наше щастя десь чекає на нас, і ми його знайдемо.
Я повернуся до тебе. Присягаюсь. Утрьох, разом, ми поїдемо далеко від тих, хто не сприймає нашого кохання.
Твій навіки
Александр.
Схвильована неочікуваним посланням і відчуваючи себе не такою самотньою, молода жінка піднесла його до губ.
Зупинившись на вокзальній платформі, Лявальєри чекали на свого сина, який цього дня мав відбути поїздом. Вони бачили, як він ішов вимощеною гравієм дорогою, що вела від мерії до вокзалу, в оточенні батальйону озброєних військових. Селяни зібралися вздовж шляху, яким ішли солдати, і тихо коментували. Усі знали Александра, юнака двадцяти п’яти років, симпатичного й веселого, ідеального зятя, про якого мріяла будь-яка мати дівчини на виданні в Амосі. Навіть якщо кожен знав, що за п’ять миль від села розташовується табір, солдати тут з’являлися нечасто. А ще цей підрозділ, що просувався стройовим кроком і вів одного з них, був справжнім страхіттям, яке нагадувало їм усім, що війна лютувала і всі без винятку жили в армійському ярмі.
Група дісталася до вокзального перону й минула Лявальєрів, Александр не міг навіть зупинитися. Імельда зробила крок до нього, але не змогла підійти ближче; солдатам нетерпеливилось, і вони його просто змусили піднятися на борт. Коли він проходив через вагонні двері, то обернувся до батьків і посміхнувся їм, та мати добре його знала: за цією напускною впевненістю вона прочитала глибокий розпач.