— Я бачу, ви українці. Я здивований, що ви так добре говорите англійською. А ви, — продовжив він, звертаючись до Олени й Віталія, — ви теж володієте нашою мовою?
— Ми говоримо також і французькою, — відповіла сором’язливо Олена мовою Мольєра.
Митник задумливо дивився на неї. Вказуючи на футляр, який вона притискала до грудей, він запитав:
— Ви граєте на цьому інструменті? Можна глянути?
Олена зробила крок назад. Вона не любила, коли хтось торкався до її цінної скрипки. Та Олег зробив знак, що вона має підкоритися. Вона надзвичайно обережно поклала футляр перед офіцером.
— Ця скрипка не має ціни для мене.
Чоловік відкрив валізку й дістав із неї інструмент, який крутив на всі боки, на щастя, обережно.
— Маєте рацію, — погодився він, — ваша скрипка прекрасна! Я великий прихильник музики. За інших обставин я попросив би вас заграти.
Він приязно повернув її власниці.
— Ласкаво прошу до Канади, — додав він. — Бажаю вам гарного перебування.
Перш ніж полишити морський вокзал, Олег кинув оком на чергу з іммігрантів, у якій він теж мав би стояти, якби подорожував третім класом. Діти плакали, чіплялися за спідниці своїх матерів, а старші штовхалися в очікуванні своєї черги пройти санітарний контроль. Вирішивши, що йому поталанило, бо він не мав там стояти, Олег підвів голову й рушив до виходу.
Оскільки корабель прибув рано вранці, вони змогли сісти в поїзд до Монреалю того самого дня, але найперше Олег зайшов до банку, де обміняв частину фунтів стерлінгів на канадські банкноти. Коли дістався до залізничного вокзалу, то відправив телеграму Миколі Тефаняку, аби попередити, що діти Ловенці й він сам будуть у Монреалі назавтра в кінці дня.
Коли вечеряли, Олена поділилася з Олегом своєю стурбованістю.
— Я не хочу везти гроші, які нам дав наш батько. На борту корабля наші статки були в безпеці в сейфі нашої каюти, та тепер, якщо я загублю валізу, в нас не буде ні цента.
— Тому що вона більше дбає про свою дорогу скрипку, ніж про власну валізу, — закинув нахабно Віталій. — Тому нам варто скласти всі наші гроші до футляра її дорогоцінного інструмента.
— Чи у твій мішечок з олов’яними солдатиками, — засміялася сестра. — Тоді ми точно їх не загубимо!
Хоча Олега й веселили ці дитячі підсміювання, він визнав, що вона має рацію.
— Звичайно ризиковано, — погодився він. — Які ваші пропозиції, мадемуазель Олено?
— Ми з Віталієм не мали досвіду поводження з грошима. У вас досвіду більше. Що ми маємо зробити?
— Тому що мосьє Віталій ще досить юний, раджу розділити готівку між нами двома і сховати акцію на пред’явника у футлярі вашої скрипки, хоч би на деякий час. Ваш брат не так уже й помилявся, коли пропонував таке рішення. Ваш музичний інструмент ніколи не загубиться. Коли ж облаштуємося в Монреалі, обміняємо його, а ще візьмемо сейф, щоб лишати там наші гроші.
Коли закінчили вечеряти й розійшлися по купе, Олена і Віталій притулилися один до одного.
— Я боюся! — пожалівся Віталій.
Олена намагалася бути впевненою й ніжно притиснула брата до свого плеча, перш ніж витягти з валізи рамку рожевого дерева, яку їм дав їхній батько.
— Допоки ми будемо всі разом, нічого не станеться, Віталію. Я обіцяла татові оберігати тебе, і ніколи тебе не кину. А ще мама. Вона захищає нас згори, я впевнена.
Вказівним пальцем вона ніжно провела по материному обличчю. Хлопчик узяв рамку й обережно поцілував дорогоцінне зображення. Олена скуйовдила його чорне волосся.
— Ти схожий на маму, — прошепотіла вона.
— Я можу спати з тобою, у твоєму ліжку? — спитав благально Віталій.
— Звичайно, — відповіла сестра, натягуючи на них простирадло.
Рука в руці, діти Ловенці заснули, забувши про прийдешні дні, сповнені див і невпевненості. За Атлантикою, на континенті, який вони щойно полишили, держави починало трусити в центрі незворотних подій.
4
На Віндзорському вокзалі стояло відлуння суміші голосів тих, хто прибував до Монреаля, і тих, хто від’їздив. Микола Тефаняк разом зі своїм сином Петром чекали на поїзд із Галіфакса. Телеграма від Олега Севчука, яка повідомляла про приїзд дітей колишнього патрона, його здивувала. Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда мало призвести до неабияких потрясінь у Європі, щоб Антон Ловенець наважився відправити їх із Європи самих. Упевнений, що Ловенці подорожували з багатьма валізами, він позичив в одного із сусідів воза, досить великого, щоб усе вмістилося. На щастя, була неділя, і він із сином мали вихідний. Микола не міг дочекатися новин із Батьківщини.