— Олена з Віталієм, я майже не пригадую їх, ми насправді жили в різних світах. Олена ходила до приватного коледжу, а я тоді кинув школу після п’ятого класу, щоб піти працювати на фабрику її батька.
— Коли ми поїхали з Калуша, малій було тринадцять років, а її брату лише п’ять. Вони напевне сильно змінилися.
— Мені було сімнадцять, коли я полишив Україну. Єдине, що пам’ятаю про цю дівчину, те, що вона була досить снобістським підлітком, яка ніколи не виходила з дому без гувернантки чи батька.
— Ти ще маєш пам’ятати, що панянка Ловенець мала неабиякий хист до музики.
— Так, вона грала на скрипці в церкві щонеділі, — згадав Петро, імітуючи відповідний рух. — Ну справжня маленька кривляка, яка намагалася бути принцесою!
Їхню розмову перервало прибуття поїзда. Микола легко упізнав дітей Ловенців по їхньому за українською модою гарно вишитому одягу.
— Щастя, що ми найняли досить великого воза, — бурчав Петро, закидаючи важкі валізи на підводу.
Олена роздивлялася незвичний транспорт, якого тягнув величезний кінь із довгою шерстю біля копит. То був такий собі прямокутний ящик, поставлений на чотири колеса; дошка спереду слугувала сидінням.
— Сідайте біля мене, — запропонував їй Микола. — Олег із вашим братом сядуть ззаду.
«Хоч дощу немає», — подумала вражено молода жінка.
Свідомий того, що панянка Ловенець звикла до більшого комфорту, Петро допоміг їй забратися на сидіння з насмішкувато вигнутими кутиками губ. Потім він усівся ззаду на підлогу разом із Віталієм і Олегом.
— Ви живете далеко звідси? — запитав учитель, не наважуючись скаржитися на недостатній комфорт.
— Доїдемо за пів години. Ми живемо на південному заході міста, в робітничому районі, який франкоканадці називають малясовим передмістям.
— І що означає така назва? — занепокоєно запитав Олег.
— Відчуєте, коли проїжджатимемо повз пристані, — відказав Петро. — Величезні цистерни з малясом, з яких іде такий цукристий дух, що неможливо сплутати.
— У нашому районі є українська громада, — повідомляє Микола. — Тому що поруч фабрики й порт, легше знайти роботу. Нам із Петром пощастило. Ми працюємо на взуттєвому складі.
— Тому що останнім часом у Монреалі багато безробітних, навіть серед франкоканадців.
— Правда, стільки, що міські служби змушені були організувати народні супи, щоб дати змогу людям без доходів їсти хоча б раз на день.
— А що таке народні супи? — запитав Віталій. — Їх так називають, бо вони найкращі в Канаді?
Микола не зміг втриматися від посмішки.
— Для людей, які голодують, вони справді найкращі у світі.
— Але серед наших земляків багато хто не хоче туди йти, — вів далі Петро. — Вони бояться, що їх заарештують за бродяжництво й відправлять назад до України. Тож вони збирають їжу, де тільки можуть, щоб вижити.
— Якщо помирати з голоду, то вже краще у своїй країні — проказала Олена, яка й досі жаліла, що полишила рідну землю.
— Ви не знаєте, про що кажете, — відповів їй гнівно Микола. — У Канаді немає війни, і ніхто не зобов’язаний нести військову службу проти власного бажання. Двох моїх синів забрали до російської армії, а я нічого не міг вдіяти. Старший загинув на Тихому океані, коли японський флот потопив його корабель. Другого депортували до Сибіру, бо втік, став дезертиром після смерті старшого брата. Можу запевнити вас, що я ніколи не жалітиму, що перебрався сюди.
У його словах відчувався такий батьківський біль, що ніхто не мав бажання сперечатися, і поміж них запала важка мовчанка. Перервав її Віталій.
— Ми житимемо у вас?
— На певний час ми потіснимося, щоб усім вистачило місця. Ми тільки сьогодні зранку дізналися, що ви приїздите й не встигли знайти для вас житло.
Невдовзі підвода зупинилася перед триповерховим будинком. Будівля була обкладена цеглою темного червоного кольору; зовнішні сходи вели до кожного з поверхів.
— Великий будинок, — здивувався Олег.
— Ми живемо на третьому, — уточнив Петро.
Олена приголомшено розглядала споруду в дуже поганому стані. З фасаду звішувалася черепиця. Здавалося, що дерев’яні сходи от-от заваляться; перша сходинка небезпечно похилилася направо й бильця були без решіток. Тільки-но вона ступила на землю, відразу підійшла до Олега.
— Ми маємо їхати в готель, — прошепотіла йому на вухо.
Поки Тефаняки займалися багажем, він не заважав.
— Зачекайте, всього на кілька днів, ми точно знайдемо щось пристойніше.
Огрядна жінка, одягнена за українською модою, збігла хиткими сходами, що вібрували під нею. Вона підійшла до прибулих і розвела руки для привітання. Хлопчик, на вигляд того самого віку, що й Віталій, тримався за неї, наче тінь.