Роздратований, Петро кинув на вчителя розлючений погляд.
— Ви про що? Що то таке ваше ксено щось там?
Олег хотів, було, відповісти, як зайшов Віталій, за ним — Толя, який плакав ридма. Хлопчик обома руками тримався за голову. Ліна кинулася до сина. Віднявши його руки, вона побачила велику ґулю на голові, а лоб був темно-синього кольору.
— Хто йому таке зробив? — запитала вона.
Віталій тремтів. Олена підійшла й обійняла його.
— Що таке собачий син? — запитав він.
— Це лайка, яку кажуть, коли хочуть зробити комусь боляче, — пояснила вона.
— Чому люди такі жорстокі до нас?
Дорослі мовчали, бо не знали, що сказати десятирічній дитині, яка наразилася на злобу дорослих. Сидячи біля вікна, Микола стримував гнів. Він утік від війни в Україні, щоб урятувати своїх синів, але людська дурість виявилася сильнішою. Що він тепер може зробити, щоб не повторити помилок і допомогти своїм? Через психоз, який охопив населення, їхнє майбутнє видається похмурим.
Якось увечері в кінці серпня батько сімейства повернувся явно наляканий.
— Українців із будинку, що поряд, арештували просто на вулиці. Чоловіків звинуватили в бродяжництві. Нечувано!
— Швацька майстерня Стефана Бойка згоріла минулої ночі, — додала Ліна. — Поліція відмовилася проводити розслідування, стверджуючи, що йдеться про нещасний випадок, та Бойки переконані, що хтось зумисне підпалив.
— Закон про заходи під час війни дає багато влади поліцейським, — зауважив Олег. — Вони вже не повинні керуватися чинними законами й не мусять звітувати. В часи криз по правах меншин часто просто топчуться.
— Якщо вас заарештують, тебе, Миколо, тебе, Петре, і вас, Олеже, — припустила Ліна, — я питаю себе, чим я стану, одна, з дівчатами й дітьми.
Учитель зі схрещеними руками міряв кроками невеличку кухоньку, намагаючись віднайти рішення.
— Сьогодні, — нарешті проказав він, — я був у Читальні, що при церкві, і чув, як люди казали, що хочуть перебратися до Сполучених Штатів. То нейтральна країна, і з усього видно, що на ткацьких фабриках і заводах є достатньо роботи для всіх.
— Але ж у Штатах говорять англійською.
— Хтось мене запевняв, що в штаті Мейн, біля кордону, створилася франкомовна громада, а ви дуже добре володієте цією мовою. Якщо вирішимо їхати, я міг би бути для вас перекладачем, допоки ми не облаштуємося. А Олена й Віталій уже добре говорять англійською.
— Про що мова? — запитала Олена, яка повернулася з парку зі скрипкою під рукою.
Олег розказав їй про плани, які були в нього в голові.
— Ми не можемо поїхати з Канади, доки тато не приїде, — заявила вона.
— Пригадуєте, панянко Олено, що ваш батько передбачив таку можливість. Ми домовились про кабінет його лондонського нотаря як місце контакту на той випадок, якщо обставини змусять нас шукати притулок поза Монреалем. Тільки-но ми облаштуємося у Сполучених Штатах, надішлемо нотарю листа й повідомимо нашу нову адресу.
Дівчина схилила голову. Олег мав рацію. Напруга в Монреалі примушувала непокоїтися. Вона ще раз переконалася у цьому, коли була в парку і хтось освистав її музику.
— Але ви усвідомлюєте, якщо нас спіймають на спробі перетнути кордон зі Сполученими Штатами, то нам загрожує негайне інтернування, — попередив Петро.
— Якщо ми зостанемося тут, то теж ризикуємо, що нас заарештують. Декого вже ув’язнили за слова, які комусь видалися крамольними, — наголосив Олег.
— Я нічого не розумію з того, що ви кажете, — пробурмотів Петро, — але я погоджуюся: ми маємо перейти кордон.
Пригадуючи фатальний досвід, який вони мали десять років тому, коли тікали від російської армії, Микола сумнівався. Здогадавшись про причини його нерішучості, Ліна сказала йому.
— Якщо хочеш знати мою думку, ми повинні їхати.
— Гаразд, тоді організуємо наш від’їзд, — вирішив він. — Ви маєте рацію, Сполучені Штати — країна нейтральна, а ще ми там знайдемо роботу. Бо принизливо, коли не можеш забезпечити свою сім’ю.
— Панянко Олено, а що думаєте ви? — спитав стурбовано Олег. — Чи маємо ми спробувати влаштуватися в іншому місці, допоки в нас ще є для цього достатньо грошей, і дочекатися завершення збройного конфлікту в Європі?
Дівчина мовчала. Вона дуже хотіла б знати думку свого батька! Вона не відповідала, тож Олег додав:
— У нейтральній країні ставлення людей буде іншим. Але не бійтеся, якщо ви вирішите зостатися, я не поїду без вас і Віталія, обіцяю.
— Олеже, ви краще від мене можете передбачити майбутнє. Я довіряю вам.