Два дні потому, у п’ятницю 28 серпня, Ловенці й Тефаняки полишили Монреаль у супроводі Олега Севчука. З дозволу Олени той купив підводу й двох коней.
— Я все це отримав за шматок хліба. Чоловік, який продав мені упряж, не мав грошей, щоб годувати тварин.
Одягнені з такої нагоди за канадською модою, вони о третій ранку вирушили в дорогу на південь, розраховуючи проминути Монреаль перш ніж на дорогах з’явиться багато військових. Якби їх дорогою зупинили, вони б сказали, що їдуть на весілля в Шамблі, що на південному березі.
— У нас достатньо грошей, щоб купити те, чого нам бракуватиме, коли переберемося до Сполучених Штатів, — сказав Олег своїм підопічним. — Я знайду роботу, і ми спокійно житимемо, доки не закінчиться війна.
Щоб не викликати підозр у міліції, із собою брали тільки найнеобхідніше, і Поліна, яку заворожив Оленин гардероб, засмутилася, побачивши, скільки та всього лишила.
— Шкода кидати такі гарні сукні!
— У мене немає нагоди їх носити. Тому мене це не засмучує. Можеш вибрати собі одну чи дві, я їх тобі дарую.
Вона вказала на велику валізу, привезену з України.
— Бачиш, оті, що там, мені немає куди їх одягати. Та хто зна, в Сполучених Штатах ми знову ходитимемо в оперу чи театр, і тобі буде потрібне гарне вбрання!
Тефаняки ніколи не бували в таких місцях, і Поліна, якій щойно виповнилося вісімнадцять, навіть не сподівалася колись туди потрапити. Однак вона вирішила змовчати, побоюючись, що Олена відмовиться їй щось дарувати. Найпершу вона вибрала шовкову сукню кольору бірюзи, а другим — бордовий осінній вовняний костюм. Одяг потрібно було трішки підігнати, бо вона була нижчою від Олени й ширшою в талії, та мати зможе все вправно перелицювати. Провівши з насолодою долонею по тканині, вона поклала розкішні подарунки у свій багаж. Уперше у своєму житті вона уявила себе жінкою, яка прогулюється гарними салонами, під великими кришталевими люстрами. Та то була тільки мрія. Насправді вона не хотіла балувати себе такими виходами — одна лише думка про це лякала її.
Щоб поїздка не була такою виснажливою для подорожніх, змушених сидіти позаду, Ліна на дно підводи поклала подушки й ковдри. Сама ж сіла на передньому сидінні, поряд із Миколою.
Найважливішою людиною для Олени був Віталій. А найдорожчою річчю — її скрипка. Усе решта для неї мало важило. Вона не змушувала себе просити й видерлася на віз, де вже сиділа Поліна, спершись спиною на подушку. Ця подорож була в радість тільки Віталію. На ньому були шорти й картата сорочка. Олег наказав йому мовчати, якщо їх зупинять, бо їхній акцент може їх видати. Тож він скукобився калачиком на дні підводи й удавав глухонімого, як його друг Толя. Обидва давилися сміхом, показуючи один одному знаки, які, здавалося, розуміли. З міркувань безпеки олов’яних солдатиків у гостроверхих шоломах, що мали дуже європейський вигляд, сховали на дні Олениного наплічника.
Дорога була нерівною, але сонце вигулькнуло незабаром після їхнього від’їзду. Чудові краєвиди по берегах річки Рішельйо наводили радше на думку про відпустку, ніж про поспішну втечу до чужої країни.
Пізно ввечері Петро зупинив воза за чверть милі від американського кордону. Він був переконаний, що треба дочекатися ночі, перш ніж наважитися на перехід. Сховавши підводу під деревами, Петро відвів коней на водопій, який знайшов поруч.
Один із Миколиних друзів порекомендував переходити в Руз Пойнт, через який ходило багато франкомовних робітників на роботу на американських фабриках. Цю маленьку ґрунтову дорогу пильнували найменше. Але тепер, коли Канада вступила у війну, нагляд посилився, канадський уряд особливо насторожено ставився до іноземців, які намагалися втекти з країни. Чоловіків за підозрою в шпигунстві відразу заарештовували й інтернували. Жінки й діти лишалися самі, без захисника й годувальника, залежні від благодійності громади.
— Ми хвилин за десять ходи від кордону, — сказав Петро. — Пропоную, щоб ми з Олегом пішли на розвідку. Якщо все тихо і нікого немає, перейдемо всі разом, якщо ж хтось є, то Олег, який добре говорить французькою й англійською, зможе переїхати підводою, видаючи себе за франкоканадського робітника, що повертається на свою фабрику. А ми перейдемо лісовою стежкою й зустрінемося з ним уже там.
Олена й Віталій тісніше притислися один до одного. Олег їх заспокоїв.
— Немає ніякої небезпеки. Найгірше, що може статися, — нас арештують і доправлять назад до Монреаля.
— Думаєш, солдати можуть вистрілити в нас? — запитав хлопчик.
— Звичайно, ні!
— Ми повернемося за пів години, найпізніше — за годину, — сказав Петро. — Коли повечеряєте, лягайте спати на возі — так буде для вас краще. Перетнувши кордон, нам доведеться їхати ще добру частину ночі.