Ліна витягла кошик із провіантом. Обидва розвідники взяли по бутерброду й попрямували на південь. Інші ж повсідалися, хто на землю, а хто на стовбур дерева, щоб мовчки з’їсти свою скромну вечерю. Вночі було душно й волого. Жоден вітерець не колихнув ні листочка. Та це був усе ж час відпочинку від цілоденної втечі під спекотним сонцем. Повечерявши, Віталій із Толею відразу поснули біля підніжжя дубу. Олена з Поліною лягли на підводі, а Микола й Ліна пішли до коней.
Близько п’ятої ранку Микола підскочив зі сну. Стомлений, він навіть не відчув, як заснув. Рожевий промінчик сонця пробивався на сході. Він стривожено штовхнув дружину, яка спала поряд.
— День починається. Не розумію, чому Олег із Петром ще не повернулися...
— Господи, — скрикнула Ліна, — зроби так, щоб їх не заарештували.
— Я не повинен був спати, — бідкався Микола. — Кордон поруч. Піду пошукаю їх.
— Тільки обережно! Мене зовсім не тішить зостатися самій із дітьми.
— Я не можу сидіти тут і нічого не робити. Може, Олег із Петром уже арештанти.
Поліна підійшла до батьків, коли Микола збирався йти. Вона була схвильована.
— Толя зник, — випалила вона на одному диханні.
— Він, мабуть, відійшов, щоб зробити свої справи.
— Я обдивилася скрізь біля підводи й навкруги. Його ніде немає. Хоча, ще досить густі сутінки.
— А Віталій?
— Він спить під деревом.
Ліна запанікувала.
— Можливо, він прокинувся, побачив, що Петра ще немає, і вирішив піти його шукати. Він не почувається в безпеці, коли поряд немає старшого брата. Ти ж знаєш, Миколо, він ще змалечку липне до Петра й всюди за ним ходить.
Їхню розмову перервав звук кроків, що наближалися від повороту дороги. Під ногами того, хто важко йшов, скрипів пісок. Силует видався їм знайомим. У тиші, що запала, до них долинуло прохання про допомогу, голос був глухим, ледве чутним. Микола поспішив назустріч чоловікові, який, накульгуючи, прямував до них. У перших вранішніх променях він упізнав Петра.
— Сину! — здивувався він. — Що сталося? А де Олег?
— Тату, дай йому перевести подих, — втрутилася Поліна. — Іди сядь, Петре, й розкажи, що сталося.
— Ти бачив Толю? — запитала Ліна, яка підійшла до них.
— Ні. А він не з вами?
— Кажи! — наполягав Микола.
Від звуку їхніх голосів прокинулася Олена. Щойно вона побачила напухле Петрове обличчя, стривожилися.
— Де Олег? Він хоча б живий?
— Мені шкода... — почав хлопець.
— Він загинув! — скрикнула Олена, прикриваючи долонями рот.
Розбуджений криками, Віталій видерся на воза й обійняв сестру.
— Олег загинув? — також запитав він.
Петро дивився на дітей Ловенців із глибоким співчуттям.
— Мені шкода, але він утік.
— Що?
— Останнє, що я пам’ятаю, він наблизився до мене з палицею, вдарив мене збоку в обличчя, і я впав непритомлений. Коли отямився, побачив, що він украв гроші, що ви мені довірили, панянко Олено, і зник.
Вражена, Олена відчула, що втрачає свідомість. Дерева над її головою почали кружляти, а нудота підступала до губ.
— Не можу повірити, що Олег зрадив нас. Ми давно його знаємо!
— Отже, ми все втратили. Зосталися без копійки, — у відчаї сказав Микола. — Цей юда обдурив нас. І що з нами буде?
Олена виринула зі свого кошмару.
— Він не все вкрав, — заявила вона, — у мене лишилася акція на пред’явника. Вона коштує набагато більше, ніж готівка, яку я довірила Олегу.
Олена зняла свій наплічник, з яким навіть спала, а от із футляром для скрипки так вчинити не могла, і почала шукати всередині. Акції, великого складеного листка в коричневому конверті, там не було. Але ж вона була певна, що поклала її туди, коли вони виїжджали з Монреаля. Різким рухом вона вивернула сумку на дно підводи. Її там і справді не було. Потім, пригадавши, що після прибуття до Монреаля, вона поклала її у футляр для скрипки, поспішно відкрила його й пошукала під атласною обшивкою. Але там її не було й поготів.
— Олег і її забрав! — вигукнула вона, впадаючи в ступор. — Він узяв його напевне ще до того, як ми виїхали з Монреаля, бо мій наплічник був на мені всю дорогу.
— Акцію на пред’явника можна обміняти будь-кому будь-де. Як так сталося, що батько не виписав її на ваше ім’я? — запитав Микола докірливо.
— Через ідентифікацію. Він боявся, що так буде складніше. Я мала б наполягти, щоб зробити так, як він радив, і покласти акцію в банк одразу після приїзду до Монреаля, але Олег казав, що вона буде в нас у більшій безпеці. Він не довіряв банкам; здається, вони часто банкрутують.