— Поплачемо пізніше, — закричала Ліна. — Нумо шукати Толю.
— Олено, лишаєтеся з братом тут, — кинув сухо Микола. — Приглядатимете за возом. Було б прикро зостатися на додачу ще й без транспорту!
По його розлюченому тону дівчині здалося, що він її звинувачує в тому, що вона загубила свої гроші.
Тефаняки пішли шукати свого сина.
— Як ми можемо його знайти? — почала впадати у відчай Ліна. — Малий нас не чує і не може кричати, щоб показати нам, де він.
— Ясно, що він пішов мене шукати, — сказав Петро, у якого не було часу пожалітися на свої рани. — Ходімо в напрямку кордону, розділившись, щоб оглянути місцевість обабіч дороги. Поліно, ходи, ми підемо зі східного боку.
Віталій учепився в сестру.
— Думаєш, вони його знайдуть? — запитав він.
— Так, твій друг скоро повернеться.
— Олено, пообіцяй, що ти не втечеш, як Олег.
— Звичайно, що ні! Ми з тобою завжди будемо разом і піклуватимемося один про одного, як і обіцяли татові.
— Якщо в нас більше немає грошей, ми помремо з голоду?
Вона схилилася до брата, який явно зголоднів.
— Учора, коли ми їли, я сховала яблуко, — сказала вона йому, протягуючи фрукт.
— А ти, ти не хочеш їсти?
— Хотіла. Але в мене було їх два. Інше я з’їла до того, як ти прокинувся.
Заспокоєний, Віталій захрумкотів яблуком. Сестрі ж не вдавалося вигнати з голови Олегову зраду. Засмучена, вона намагалася забути це й тому запропонувала Віталію оглянути околиці, не відходячи далеко від підводи. Боязкий хлопчик не міг відійти далеко. І вона мала рацію — всього за кілька хвилин вони побачили Толю, який скрутився клубочком під деревом, сховав обличчя у згині ліктя й схлипував.
— Бідне дитя, — сказала Олена, схиляючись до нього. — Ти, мабуть, перелякався, коли загубився в лісі!
Коли вона торкнулася його плеча, Толя підскочив, але упізнавши її, кинувся до неї в обійми.
— Дорогий мій, як жахливо бути замурованим у мовчазному світі, — шепотіла вона, знаючи, що він не міг нічого почути.
Від теплого тембру її голосу дитина заспокоїлась.
За дві години вони побачили, що повертається Микола із сім’єю у супроводі озброєних солдатів. У групі були й інші затримані. Щойно Ліна угледіла Толю, у її погляді сум змінився радістю. Не звертаючи уваги на солдатів, вона кинулася до сина й стисла його в обіймах. Жінка не була небезпечною, тому вояки не перешкоджали їй виплеснути материнські почуття.
Найстарший за званням гучним голосом англійською звелів запрягати коней і наказав жінкам і дітям сідати на підводу. Тефаняки, які зовсім не розуміли мови, якою віддавалися команди, запитально подивилися на Олену. Зблідла і невпевнена, вона повторила українською наказ лейтенанта.
Крім того, що її боягузливо зрадив той, кому вона безмежно довіряла, так вона ще й стала втікачкою, арештанткою канадської міліції. Історичні книги у її країні розказували про незліченні жахіття, які доводилося переживати полоненим, тож їй довелося зробити над надлюдське зусилля, щоб приборкати свій страх і угамувати тремтіння. Вона раптом зрозуміла, що у цьому світі все досягнуте є непевним. Два місяці тому вона була солісткою Віденського симфонічного оркестру, вільна й щаслива, виконувала концерт Брамса.
Зворотним боком долоні вона витерла сльози, що зібралися на її повіках, і підвела голову. Їй варто набратися мужності й рішучості, якщо вона хоче захистити Віталія.
Крик брата повернув її у реальність. Військовий забрав у нього його олов’яних солдатиків. Не роздумуючи, Олена, коли побачила благання й страх у Віталієвому погляді, наблизилася до солдата і вирвала мішечок із його рук.
— Це — іграшки, — сказала вона йому українською, — а Віталій — дитина!
Заскочений неочікуваним жестом тендітної дівчини, а ще підкорений її розлюченими очима, солдат намагався порозумітися знаками.
— Me... Етьєн... soldier... Only check...
Вояки зупинилися й дивилися на сцену.
— Спробуй французькою, — запропонував один із них.
— Я... солдат... перевірити лише, — пробелькотів той.
Олена віддала йому мішечок.
— Ці олов’яні солдатики надзвичайно дорогі для мого брата, — пояснила вона англійською.
І відразу додала французькою:
— Тримайте обережно.
Солдат не зміг стримати посмішку.
— Через вас я виставив себе посміховиськом, мадемуазель! — пробурчав він удавано сердито. — Бачу, ви говорите багатьма мовами.
Він дістав кілька солдатиків із полотняного мішечка.