— У ваших солдат смішні гостроверхі шоломи.
— Оцей — солдат армії кайзера.
— А ось цей?
— Царської армії.
— Яка з цих армій переможе у війні? — запитав Етьєн, повертаючи іграшки Віталію.
— Канадська армія, звичайно, — виголосила Олена хоробро.
На обличчі військового можна було прочитати захоплення. Юна втікачка з розкуйовдженим волоссям і вкрита пилюкою, але зі жвавим розумом. Сержант Лєпін віддав честь братові й сестрі, а потім приєднався до свого підрозділу.
Колона, що складалася з чоловіків, жінок і дітей, рушила. Знесилені, іммігранти просувалися, похиливши голови. Малюк плакав на материних руках, а Віталій із Толею взялися за руки і йшли в ногу, наслідуючи солдат. Притискаючи до себе скрипку, Олена ніяк не могла зрозуміти, як Олег міг обікрасти їх і втекти. Батько якось сказав їй, що людська істота буває іноді багатогранною, і потрібно навчитися недовіряти. Але ж Олег? Вона вважала його своїм найкращим другом! Смуток, що вона відчувала через його зраду, затьмарював факт їхнього арешту на американському кордоні. З важким серцем вона слідувала за земляками. Вона ніколи ще не відчувалася такою одинокою й кинутою. Пришвидшивши ходу, Олена наздогнала Віталія й узяла його за руку — хлопчик їй посміхнувся. Вона має бути сильною й гідною батьківських очікувань. Хіба не їй довірив він її брата?
6
Повернення до Монреаля тривало три дні. На щастя, армія годувала своїх затриманих, але спати було незручно. У Сен-Жан-сюр-Рішельйо[6] до них приєдналася інша група військових, які вели під конвоєм ще три сім’ї. Як і вони, ці люди хотіли втекти до нейтральної країни.
Після повернення до Монреаля Миколу і Петра як підривних елементів запроторили до першої відкритої для відповідного контингенту в’язниці, яку розмістили в приміщенні федерального бюро імміграції за адресою вулиця 172б Сен-Антуан. Озброєні солдати охороняли їх день і ніч.
Жінок і дітей відпустили після реєстрації. Через те що Ліна зі своїми пішла тихцем, не попередивши власника, вони змогли повернутися у свою квартиру. Коли дісталися дому, Оленині розчарування тим, що їхня пригода не мала очікуваного завершення, притлумив лист від батька, який вона знайшла в скриньці, — його туди кинули, коли їх не було вдома.
— Якби ми не були змушені повернутися до Монреаля, ви б не отримали лист від Антона, — зраділа Ліна. — Сподіваюся, що в нього добрі новини, і він повідомляє, що незабаром приїде!
Сама не своя від радості, Олена відкрила пом’ятий конверт. Лист було відправлено 27 липня, наступного дня після того, як Австрія оголосила війну Сербії.
Дорогі мої діти!
З усього серця бажаю, щоб ви лишалися в доброму здоров’ї, і я впевнений, що зустріч, яку вам приготувала Канада, гідна цієї гарної й великої країни.
Я нарешті продав свою фабрику, дешевше, але хоча б скоро приїду до вас. Лишається тільки завірити продаж у мого нотаря, з яким у мене і мого покупця зустріч завтра. Як тільки мої справи буде вирішено, я поспішаю до Англії й сідаю на перший корабель до Канади.
Видається, що тут війна неминуча. Сербія відкинула ультиматум нашого імператора, і боюся, що Францу Йозефу не лишається іншого вибору, як взятися за зброю.
Серце моє б’ється частіше від думки, що незабаром вас побачу. Привіт від мене Олегу й Тефанякам. Я безмежно їм удячний.
Ніжно вас цілую.
Ваш батько
Антон
— Яка добра новина! — скрикнула Олена.
У захваті вона потягла Віталія, і вони почали танцювати посеред кухні.
— Тато приїжджає! Тато приїжджає! — повторював хлопчик.
Толя, сидячи на підлозі, дивився на них і нічого не розумів, але насолоджувався їхньою веселістю. Дівчина взяла скрипку й заграла мелодії своєї країни. Поліна теж приєдналася до їхніх веселощів, вибиваючи ритм долонями. Тільки Ліну загальне піднесення не зачепило; ясно, що приїзд Антона Ловенця обіцяв краще життя, давав упевненість, що вони виберуться зі скрути, але вона воліла краще дочекатися його, а потім радіти. Лист було відправлено більше як місяць тому. Скільки всього сталося звідтоді!
Її сумніви зовсім скоро підтвердилися. Вересень минув без новин від Антона, уже й осінь вистромила носа в розмаїтті кольорів, але й із першими заморозками жінки ходили на народні супи щодня, щоб дістати трохи хліба, овочів, а іноді й невеличкий шматочок м’яса. І поспішали повернутися додому, щоб не надто довго терпіти образи від канадських матерів, які обзивали їх крадійками їжі й кричали, щоб вони поверталися до своєї країни.
6
Saint-Jean-sur-Richelieu — місто в провінції Квебек (Канада), в адміністративному регіоні Монтережі, що на південь від Монреаля в бік американського кордону.