Олена грала на скрипці у церкві щонеділі. Щоб віддячити їй, кюре Бельвіль давав щоразу кілька центів. Він шкодував, що іммігранти опинилися в такій безрадісній ситуації, з тим, що єдиною їхньою помилкою було відгукнутися на політику Канадського Домініону, який їх запросив «скуштувати» процвітання у вільній країні. Приїхавши сюди, щоб знайти прихисток, вони втрапили в хаос, схожий на той, що був у їхній вітчизні.
Поліна і далі працювала в ресторані, але з її невеликим заробітком разом із тим, що заробляли її мати й Олена, вони навіть не могли заплатити за квартиру. Наближалася зима, і страх перед холоднечею все наростав.
Американський Генеральний консул пообіцяв допомогти українським сім’ям, у яких чоловіків ув’язнили і у яких закінчилися гроші. Перед обличчям усе більшого знедолення господар будинку запропонував їм зменшити плату за житло, доки він знайде когось на їхнє місце або доки вони отримають обіцяну допомогу.
Віталія не взяли в школу, мотивуючи тим, що вже минув час для запису. У сестри ж склалося враження, що дирекція навчального закладу боялася, щоб юний українець не став джерелом конфлікту. Тож вона навчала його сама вдома, віддаючи цьому передобідній час. Після цього хлопчина йшов гуляти. Насправді ж Віталій ішов у порт і гуляв по причалу в надії побачити корабель, на борту якого приплив батько.
Якось гуляючи, хлопчина помітив, що з підвід падає вугілля, і ніхто на це не звертає увагу. Він розповів Олені, яка відразу ж вирішила скористатися нагодою. Озброївшись полотняною торбою, брат і сестра намірилися збирати, скільки зможуть знайти, й приносити додому свої дорогоцінні знахідки.
— Ти маленький розумник, зробити таке відкриття, — повторювала Олена йому. — Я пишаюся тобою!
Дитя сповнилося гордості, бо визнали його внесок у спільну справу.
Якось теплої післяобідньої пори, назбиравши вугілля, скільки змогли, брат із сестрою сіли на лавку під великими в’язами, там, де у своїй новій країні Олена вперше грала на скрипці. Дивлячись на річку, вони віддалися ностальгічним думкам.
— Думаєш, ми знайдемо тата, і він забере нас до нашого гарного будинку в Калуші? — спитав Віталій, притулившись до сестриного плеча. — Я скучаю за ним, а ще, я боюся.
— Потерпи, він незабаром приїде, — відповіла Олена, змушуючи замовкнути власні страхи. — Ти ж знаєш, у нас там війна. Потрібно почекати, коли настане мир, перш ніж повертатися в Україну.
— Тато казав, що Канада гарна й гостинна. Мені ж здається, що тут холодно й люди злі до нас.
— Вони такі, бо йде війна. Страх змінює світ.
— І через неї тато поки що не з нами?
— Звичайно. Інакше вже б давно був тут.
— Тоді я ненавиджу армії й битви. Я більше не гратимуся своїми олов’яними солдатиками!
— Згадуй щось приємне, коли ми жили в Калуші, — порадила Олена, цілуючи його в лоба. Тоді ти менше сумуватимеш.
— Ми візьмемо сьогодні ввечері рамку з фото тата і мами у Венеції й понесемо до себе в ліжко. Ти згодна, Алю?
Дівчина посміхнулася до молодшого брата, шкодуючи, що не може повернути йому минуле щастя.
— Ти пам’ятаєш маму? — запитав Віталій, бо я без фото не можу уявити її обличчя.
— Тобі ледве виповнилося п’ять, коли вона померла. Звичайно, ти забув той час, коли вона жила з нами. Мої спогади теж блякнуть під впливом часу, її образ стає все більш розмитим. На щастя, тато подарував нам це фото.
Одинадцятого жовтня, як і щонеділі, відколи заарештували її чоловіка і старшого сина, Ліна прийшла до федерального імміграційного офісу, де їх утримували.
— Я боюся, — сказала вона їм. — настає осінь, і я питаю себе, як ми даватимемо собі раду без вас.
— Від Антона Ловенця жодних новин? — запитав Микола.
Ліна зневірено похитала головою.
— Кюре Бельвілль віддає Олені свої старі газети, і вона нам їх читає. В Україні хаос. Російські солдати, були, захопили Галичину, але їх відігнали німці, і ті відступили з боями. Через ті бої Антон, мабуть, не зміг виїхати з Калуша. Мала з братом усе ще сподіваються, та я сумніваюся, що побачу його тут, в усякому разі не раніше, як ця війна закінчиться.
— Бідна Україна, — засумував Микола.
— Як сумно жити на світі! — додала його дружина. — Стільки бід і горя! В Канаді ми хоча б не попадемо під обстріли.
— Я б пішов воювати, — заявив Петро. — Я вже не можу нічого не робити.
— А до якої армії ти приєднався б? — запитав його батько.
Питання заскочило Петра зненацька. Не знаючи, що відповісти, він забився в куток і замовк.