Петро звернувся до Олени:
— Ти добре говориш англійською. Можеш піти зі мною розпитати чергового офіцера? Сьогодні на чергуванні сержант Сміт, він кричить менше від інших. Може, він погодиться щось нам сказати.
— Із задоволенням, сказала Олена, рвучко підводячись, щоб слідувати за ним.
Ґарі Сміт привітно зустрів молоду жінку. Він здивувався, коли почув, що вона зверталася до нього прекрасною англійською.
— Серед австрійців мало тих, хто говорить нашою мовою і...
— Якщо дозволите, — перебила його Олена, яка пишалася своєю національністю, — ми українці, а не австрійці.
— А є різниця? — запитав сержант. — У Європі ваших два народи воюють пліч-о-пліч.
Олена хотіла заперечити, але подумала, що буде на краще уникати довгих пояснень про ставлення у її країні до австрійських завойовників. Єдине, що мало значення, так це сьогодення й уготоване для них майбутнє. З чарівною посмішкою вона запитала про табори для затриманих, про які чули арештанти.
— Моє начальство секретами зі мною не ділиться, — відповів офіцер, радий, що може прислужитися такій гарній жінці. — Як і ви, я чув, що постала нагальна потреба знайти місце, де можна було б розмістити в’язнів. Одним із таких стане арсенал у Бопор — від учора маємо вже підтвердження. Якщо вашого чоловіка відправлять туди, ви можете слідувати за ним і переїхати до міста Квебек. Це дуже гарне місто.
Олена розсміялася. Петро, який не зрозумів, чому вона так веселиться, дивився на неї запитливо.
— Цей військовий вирішив, що я твоя дружина, — сказала вона йому їхньою мовою.
— А що в цьому такого смішного? Ти могла б бути моєю дружиною! Я не дебіл і не стариган!-
— Вибач мені, Петре, — відповіла Олена, тамуючи свій нестримний сміх, — я вважаю тебе радше братом.
— Ти хоча б запитала в нього? — наполягав він, роздратований її ставленням.
Перш ніж розказати йому, вона подякувала офіцеру.
— Приходьте за новинами. Завжди радий вас бачити.
Він відсалютував їй підняттям правої руки до каски й дивився їй у слід. Вона була чарівною у своїй соболиній шапочці. Він знав ціну цьому надзвичайно рідкісному хутру, бо був сином кушніра. Якщо така вишукана особа була дружиною одного з цих чужинців, тож не всі вони хами.
7
Зведення численних таборів у Квебеку і в Канаді перестало бути тільки чутками. Навіть якщо канадський уряд і намагався тримати своє рішення в секреті якомога довше, новина ширилася, як пороховий дим, і розпалювала уяву в’язнів. Такі заходи переважно мали на меті заспокоїти населення, стурбоване присутністю на своїй території чужинців, у яких вбачало ворогів.
— На північному заході провінції солдати почали готувати концентраційний табір, — повідомив Микола своїй дружині, коли вона прийшла відвідати їх 29-го листопада.
Ліна слухала з недовірою.
— Може, знову чутки.
— Військові явно отримали наказ не патякати, бо не хочуть про це говорити. Але брат Стефана Бойка, шевця, чия майстерня згоріла у серпні, дістався аж до Абітібі[7] в пошуках роботи, і йому запропонували працювати в одному з місць, призначених для в’язнів.
— Бойко тут із вами?
— Так, його заарештували. Його документи, що засвідчують особу, згоріли в майстерні під час пожежі, але офіцер, який його зупинив, відмовився вірити. Його інтернували, бо він був безробітним й ішов на народний суп, щоб поїсти.
— Він заїка, тому міліція могла подумати, що він не сповна розуму, — зауважила Ліна.
— Маєш рацію, не так багато треба, щоб мати нормальний вид, якщо не говориш мовою країни.
— Думаєш, вас теж туди відправлять?
— Усе можливо. Бойко казав, вони звели вишки, і робітники натягують колючий дріт довкола будівель. Ясно, що не для того, щоб зробити там зону відпочинку.
— А де це — Абітібі?
— Не знаю, але десь дуже далеко на півночі, якщо я правильно зрозумів.
Ліна заплакала. «Ми приїхали до Канади з надією, що більше не боятимемося за нас і наших дітей, — подумала вона, — і ось мій чоловік і син — в’язні. Їх навіть збираються відіслати в концтабір».
— Я навіть уявити не могла, що з нами станеться таке тут, в Америці, — з жалем мовила вона вголос.
— Ти занадто довірлива, мамо, — втрутився Петро, який до цього часу мовчав. — Начальство скрізь однакове, що в Україні, що в Канаді. А бідняки, як ми, мають мовчати й підкорятися. Ми не багато значимо у їхніх очах. Для одних ми — гарматне м’ясо, й нічого більше, а для інших — небезпечні вороги.