Повертаючись післяобідньої пори додому, Ліна заглянула до церкви. Вона не могла допомогти своїм, тому сказала собі, що тільки молитва може їх хоч якось захистити.
У середині грудня Микола й Петро дізналися, що вони в списку тих, кого перевозитимуть на північний захід провінції Квебек. Дата ще не була визначена, але перекладач повідомив їм, щоб готувалися. Групи направлятимуть, починаючи із середини січня.
— Підготуватися! Наче в нас великий багаж, що маємо брати із собою! — похмуро ображався Петро.
Майор, який повідомив їм новину, дав зрозуміти, що більшість утримуваних буде переведено у табір Спіріт Лейк.
— Як каже Бойко, Богом забуте місце посеред тайги, за чотириста миль від Монреаля, — уточнив батько, — але хоча б зостанемося у Квебеку. А є й такі, кого відправлять на канадський захід.
За кілька днів, після меси, Ліна й Олена запитали кюре Бельвілля про географічне положення Спіріт Лейку. Він запросив їх до пресвітерської.
— Міріам, додайте два місця до мого столу, — сказав він служниці. — Ці дами обідатимуть зі мною.
Стара покоївка окинула презирливим поглядом обох жінок. Її хрещеник тільки-но переправився на той берег, як тут казали, щоб битися на боці британців. Тож ці дві австро-угорські українки були небажаними в місці, яке вона вважала своєю пресвітерською.
Пообідавши зі своїми гостями, кюре Бельвілль провів їх до свого кабінету, де на всю стіну висіла карта світу. А поряд висіла карта Квебеку. Олена зупинилася перед першою з них й обвела контур України, думаючи про свого батька. Де він тепер, Антон Ловенець?
— Ходіть гляньте, сказав їй священник, указуючи рукою на північний захід провінції.
— Жодної назви міста там, куди ви показуєте, — зауважила Ліна.
— Абітібі — нова територія, яку Квебек приєднав усього шістнадцять років тому, а моя карта набагато старша. Бачите оці простори вздовж онтарійського кордону? Амос десь тут.
Він показав пальцем місце поряд із річкою Аррікана.
— Якщо в мене правильні дані, то табір Спіріт Лейк звели всього за кілька миль від поселення.
— Ви чули про нього? — здивувалася Олена.
— Загально. Минулого тижня я отримав лист від одного з моїх колишніх вікаріїв, Жозефа Лавальєра, він тепер живе в Амосі. Він згадав, що почалися якісь роботи, і регіон отримав нове дихання. Тоді я не пов’язав ці факти, та чим більше думаю, тим більше переконуюся, що говорив він саме про будівництво цього табору, куди направлять Миколу й Петра. Щоб обладнати його, потрібно багато робочих рук.
— Видається, що той куток відірваний від усього, — зауважила Ліна.
— Тільки минулого року, пізньої осені, було укладено останні рейки трансконтинентальної дороги, що з’єднала Квебек із Вінніпегом. Тепер, коли залізниця перетинає Абітібі, ця частина Квебеку відкрита для колонізації. Я постійно отримую листи від нашого єпископа, які маю читати з кафедри, щоб заохочувати парафіян туди переселятися. Абітібі — величезний регіон, який сприймають як територію майбутнього, особливо тепер, коли він став доступним.
— Може, для канадців і звучить як запрошення, та для нас — то концентраційний табір, — засмутилася Ліна. — До того ж, якщо вірити вашій карті, це майже кінець світу. Наводить на думку про Сибір, природну в’язницю, звідки ніхто не може втекти.
Мати знала, про що казала. Засуджений на довічне ув’язнення її другий син поїхав на заслання до Сибіру, і вона не отримала від нього жодної звістки, як попрощалася на пероні сім років тому. Вона боялася, що на Петра чекає така сама доля.
— Я розпитаю своє керівництво, — запевнив їх пастор, — а ще напишу Жозефу Лявальєру. Намагайтеся не надто переживати. Канада — країна, яка виконує Гаазьку конвенцію. За відсутності свободи з вашими чоловіками мають поводитися відповідно.
— Дякую, — сказала Ліна, — потискаючи руку священнику, який явно був обізнаним у їхніх справах.
— Я триматиму вас у курсі щодо своїх кроків, — пообіцяв кюре, проводжаючи їх до дверей пресвітерської.
Напередодні Різдва Микола попередив дружину, що вони з Петром відбудуть до табору Спіріт Лейк у січні. У Ліни запаморочилося в голові. Повернувшись додому, вона, розпачлива, повідомила новину Поліні й Олені.
— Учора в ресторані, — відповіла донька, — я чула, як українські пані казали, що дружини арештантів і їхні діти зможуть приєднатися до своїх чоловіків навесні.
— Знову, мабуть, чутки, — припустила нажахана Олена. — Якщо ви всі поїдете, що станеться з нами, зі мною і Віталієм?
На це запитання відповіді не було. Ліна з дочкою не могли ніяк її утішити. До цього часу Олена голодувала й мерзла, але вони були всі разом. За кожного удару долі вони підтримували одна одну, додавали сил. Якщо вона зостанеться одна з братом у ворожо налаштованій країні, на кого вона зможе покластися, щоб бути в безпеці?