Едмон сів у голові столу. Як тільки його гості посідали, він розгладив свої пишні вуса лівою рукою й підніс склянку.
— Я п’ю за наші цьогорічні звершення, — сказав він, — і звертаюся в першу чергу до вас, дорогий Екторе, і до вас, Артуре-Альберте. Відповідно як мер і президент Торговельної палати ви змогли завдяки своєму постійному втручанню переконати федеральний уряд будувати саме тут, на озері Духа, табір для інтернованих, який передбачувалося облаштовувати біля Белькурта. Ми вам невимовно вдячні, і я говорю від імені всіх комерсантів нашого муніципалітету. Дякуємо за вашу наполегливість, панове! Хочу побажати, щоб цей величезний проєкт усього лише за п’ять миль від Амоса забезпечив нам економічне процвітання на весь час, потрібний для того, щоб ми добре облаштувалися в нашому прекрасному краї Абітібі.
Вибух аплодисментів був йому відповіддю. Усі цінували роботу Ектора Отьє й Артура-Альберта Друена.
— Завдяки будівництву табору лісопильня працює на повну потужність, — зауважив Фелікс Тюркот.
— Що два дні я відвантажую хліб робітникам і солдатам, які зводять бараки Спіріт Лейку, — підхопив пекар Аркан.
— Перепис, який ми провели наприкінці осені, — наголосив мер, — засвідчив, що нас шістдесят вісім сімей, які проживають у селі Амос і його околицях, загалом п’ятсот чотири мешканці. У таборі Спіріт Лейк на додаток до гарнізону щонайменше у двісті солдатів до кінця 1915 року передбачається тисяча двісті в’язнів.
— А ще мені сказав комендант, що навесні сім’ї, які виявлять бажання, зможуть приєднатися до своїх чоловіків, — додав Друен.
— Вип’ємо за цю неочікувану манну небесну! — вигукнув Едмон, здіймаючи свою склянку.
Перед тим як знову сісти, він виголосив останній тост:
— За наших дружин, цих хоробрих жінок, які погодилися їхати з нами на малопривабливі землі Абітібі. Без вас поруч із нами, пані, жодна з наших мрій не здійснилася б. Саме ваша вірна присутність надихає й дає нам такі необхідні сили в боротьбі з ворожим кліматом й відстанями, які часто вважаються нездоланними в регіоні, що переживає своє становлення. Колись жити в Абітібі стане добре!
Допоки чоловіки зверталися до своїх дружин, щоб їм подякувати, Едмон дивився на Імельду, але його дружина йому навіть не усміхнулася. Коли розмова продовжилася, вона підвелася й пішла до Алави, індіанки, яка працювала на кухні. Перетинаючи салон, вона зупинилася біля сімейного портрета, який висів над каміном. Червонясті полиски полум’я танцювали на округлому склі й оживляли обличчя. Вона народила трьох синів.
Антуан, старший, який вивчав медицину, був в Англії. Він відбув 3 жовтня з першим контингентом солдатів-добровольців, перетнув Атлантику й приєднався до англійської армії. Заява Вільфріда Лор’є[10] пройшла по всіх газетах: Нашим завданням є дати зрозуміти Великій Британії, її союзникам та її ворогам, що канадці запалені єдиним спільним почуттям і гуртуються разом із батьківщиною-матір’ю. Та для Імельди, яка походила з франко-канадської сім’ї, що протистояла англійській окупації 1837 року, матір’ю-батьківщиною Англія не була. Сама думка втратити сина на тій війні викликала в неї спротив. Едмон разом з іншими радів швидкій появі в’язнів у Спіріт Лейку, а для неї то були вороги її країни. Їхні співвітчизники, що лишилися в Україні чи Австрії, могли будь-якої миті стріляти по її хлопчику.
— Сподіваюсь, мені не доведеться зустрічатися з тими варварами, — сказала вона колючим голосом своєму чоловіку минулої осені, коли будівництво Спіріт Лейку успішно просувалося.
— Цей концентраційний табір — запорука нашого виживання, — відповів їй Едмон. — Фермери купують землю, але не поспішають сюди переїжджати, і наші доходи падали. Ти це знаєш, як і я, бо саме ти ведеш бухгалтерію. Якби нічого не змінилося, нам довелося б пакувати валізи й повертатися в Монреаль. Але армія вже наступного року планує мати в Спіріт Лейку більше тисячі в’язнів, а ще солдати, які їх охоронятимуть. Від початку робіт у вересні наші цифри стрімко зростають. Ти розумієш це, я впевнений. Тож прийми як даність, що чужинці житимуть в Спіріт Лейку. В будь-якому разі ми з ними не зустрічатимемося. Перевага, що йдеться саме про в’язня, в тому, що він є зачиненим.
10
Сер Ві́льфрід Лор’є́ (фр. Sir Wilfrid Laurier; 20 листопада 1841 року, Сен-Лен, Нижня Канада, нині — Сен-Лен-Лаврентид, Квебек — 17 лютого 1919, Оттава, Онтаріо) — сьомий прем’єр-міністр Канади, перший франкомовний керівник канадського уряду, адвокат.