Імельда схрестила руки. Що там станеться з тією Єзавель її мало обходить, і глибоко в душі, хоч навіть собі не зізнавалася, їй хотілося, щоб малюк вижив. Може, й справді то був її онук чи онучка.
— А ще, хоч я й ненавиджу цю українку і схожих на неї, — зізналася повитуха, — я не зможу зробити так, як ви пропонуєте. З поваги до власної професії.
— Пробачте мені, Орфо, — перепросила Імельда, свідома того, що дала лишку. — То від біди, лихий поплутав. Я не до вас мала звертатися з цим проханням, а до Азеда Фортена, начальника поліції. Я піду до нього і попрошу втрутитися. Навіть уявити важко, щоб новонароджена дитина лишилася під опікою злодійки, навіть якщо вона його мати!
— Я повністю вас підтримую. Як тільки вона зможе встати з ліжка, якщо виживе, звичайно, цю вбивцю відправлять до в’язниці, і тільки Богу відомо, на який строк.
Уже у дверях Імельда обернулася до акушерки й наважилася сказати:
— Якщо можна буде врятувати тільки когось одного, то нехай то буде дитина!
Їхню розмову перервав довгий крик болю з Олениної кімнати. Розен поспішила до неї, а відразу за нею й Орфа. Жозеф Лявальєр із матір’ю полишили монастир, а черниці зібралися в каплиці просити Бога врятувати матір і дитину.
У вранішніх сутінках 3 червня 1916 року, через тридцять дев’ять годин після того як відійшли води, Олена принесла у світ хлопчика. Після своєї появи, бадьорий, незважаючи на всі муки пологів, новонароджений закричав і розвів руки, відкриваючи себе життю.
— Я можу його побачити? — прошепотіла Олена ледь чутно.
Розен загорнула дитину у фланелеву ковдру й обережно поклала біля матері.
— Прекрасна дитинка: гарний хлопчик, здоровий, просто викапаний батько, — повідомила індіанка. — У нього такі самі ямочки на щічках.
Олена повернулася до свого сина й трішки підняла кінець пелюшки, що закривав маленьку голівку.
— Ти маєш рацію, Розен, він схожий на Александра.
Відчуваючи присутність своєї мами, немовля вхопило її за палець і розплющило очі. Коли її погляд зустрівся з поглядом дитини, Олену, підхоплену хвилею любові, переповнило небувале щастя, змішане зі сумом її безпросвітного існування.
— Допоможіть мені! — закричала Орфа. — У нашої породіллі кровотеча.
Залишивши зворушливу картину з матір’ю й сином, Розен поспішила до акушерки, яка потребувала її допомоги.
Зачудована, Олена вивчала кожну деталь прикритого тканиною гарного личка. У неї раптом з’явилося відчуття, що вона позбулася ваги власного тіла і стала такою ж легкою, як пір’їнка, яку носить весняний вітерець. Вона піднялася над ліжком, повільно пливла і бачила притиснутого до своїх грудей сина. У цьому спокійному оточенні її нещастя розвіялися й поступилися місцем безтурботній радості. Вдалині, у промені світла, вона побачила одягнутого в біле Александра, вільного, який простягав до них руки.
2
До великої радості перехожих, які ліниво прогулювалися цієї неділі на початку літа, чарівні помаранчевого відтінку сутінки огортали Відень й пломеніли у водах Дунаю мерехтливими бурштиновими полисками. Під арками імператорської придворної опери дорого вдягнені дами в прикрасах із золота й коштовного каміння, спираючись на руки своїх супроводжувачів, неквапом просувалися до великої зали. Австрійська столиця була гоноровою, що зуміла виплекати музичну традицію, якою тепер пишалася. Їхній оркестр знала вся Європа, а престижні постановки симфонічних, ліричних і хореографічних п’єс притягували численних відвідувачів.
Стоячи за товстою велюровою завісою кольору бордо юна Олена Ловенець поглядала в залу. Її погляд ковзнув по імператорській ложі, бо ширилися чутки, начебто старий імператор може бути тут цього недільного вечора. Вона боялася, тому що це був перший її виступ у Відні. Сьогодні її таємна мрія здійснилася. Із самого раннього дитинства її зачарувала музика; батько сміявся, кажучи, що коли вона народилася, якась фея поклала скрипку в ногах її колиски. Слава про її обдарованість швидко вийшла за кордони України, і її, якій ледве виповнилося вісімнадцять, запросили доєднатися до найпрестижнішого в Австрії симфонічного оркестру.
— Олю, час уже йти готуватися, — наполягав Антон, її батько, поклавши руку їй на плече.
Його доня пригорнулася до нього.
— Думаєте, мама почує мої соло на скрипці? — запитала вона тихим, сповненим надії голосом.